Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Запах диму розбудив у Григорія сумні спогади: колись то й він, Григорій, орав на зяблю в глухому осінньому степу, дивився ночами на мерехтяче зірками чорне небо, слухав перегуки гусячих ключів, що летіли в височині... Він неспокійно заворушився на сіні, подивився збоку на підводчицю.

— Скільки тобі літ, молодичко?

— Під шістдесят,— кокетливо відповіла вона, усміхаючись самими очами.

— Ні, без жартів.

— Двадцять перший.

— І вдова ?

— Вдова.

— Куди ж чоловіка поділа?

— Вбили.

— Давно ?

— Другий рік пішов.

— У повстання, чи як ?

— Після нього перед осінню.

— Ну, і як живеш ?

— Живу сяк — так.

— Нудьгуєш ?

Вона уважно подивилась на нього, насунула на губи хустку,, ховаючи усмішку. Голос її зазвучав глухіше, і якісь нові інтонації з'явилися в ньому, коли вона говорила :

— Ніколи нудьгувати за роботою.

— Без чоловіка, кажу, нудьгуєш ?

— Яз свекрухою живу, в хазяйстві роботи багато.

— А без чоловіка як обходишся ?

Вона обернулась до Григорія обличчям. На смуглих вилицях її проступив рум'янець, в очах спалахнули й погасли рудуваті іскорки.

— Про що це ти ?

— Про це саме.

Вона зсунула з губ хустку, протяжно сказала :

— Ну, цього добра вистачає! Світ не без добрих людей ...— І, помовчавши, казала далі: — Яз чоловіком і жіночого життя не встигла розкуштувати. Місяць тілечки й пожили, а потім його забрали на службу. Обходжуся якось без нього. Тепер полегшало, молоді козаки поприходили у хутір, а то було погано. Соб, лисий ! Соб ! Отак то, служивенький ! Така моя житуха.

Григорій замовк, йому, правда, нідочого було розмовляти в такому жартівливому тоні. Він уже шкодував про це.

Здорові гладкі воли йшли тією самою розмірною клишавою ходою. В одного з них правий ріг був колись надламаний і ріс, косо спадаючи на1 лоб. Спираючись на лікті, напівзаплющивши. очі, Григорій лежав на гарбі. Він став згадувати тих волів, якими йому в дитинстві й потім, коли він уже став дорослим, доводилось робити. Всі вони були різної масті, складу, вдачі, навіть роги в кожного мали якусь свою особливу форму. Колись був на мелеховському базу віл з отаким знівеченим, збитим набік рогом. Злобний і лукавий, він завжди поглядав скоса, вивертаючи посічений кров'яними прожилками білок, намагався хвицнути, коли підходили до нього ззаду, і завжди в робочу пору, ночами, коли пускали худобу на попас, намагався втекти додому або — що було ще гірше — ховався в лісі або в далеких балках. Часто Григорій верхи конем цілі дні їздив по степу і, вже зневірившись, що колинебудь відшукає зниклого вола,— раптом знаходив його десь у рові байраку, в непроглядній гущавині терну, або в затінку, під розлогою і старою дикою яблунею. Умів той однорогий чортяка скидати налигача, вночі підхоплював рогом каблучку на ворітцях скотинячого базу, виходив на волю і, перепливши через Дон, блукав по луці. Багато неприємностей і прикрості завдав він свого часу Григорію...

— Як оцей віл, у котрого ріг збитий, смирний ? — спитав Григорій.

— Смирний. А хіба що?

— Та так просто.

— Воно й "так" добре слово, коли нічого більше сказати,— з усмішкою промовила підводчиця.

Григорій промовчав. Йому приємно було думати про минуле, про мирне життя, про роботу, про все, що не мало відношення до війни, бо ця війна, що затяглася на сім років, остогидла йому по нікуди, і тільки при згадці про неї, про якийнебудь епізод, зв'язаний з службою, він відчував щемливу внутрішню нудоту і глухе роздратування.

Він закінчив воювати. Годі з нього. Він їхав додому, щоб, кінець — кінцем, узятись до роботи, пожити з дітьми, з Оксаною. Ще там, на фронті, він твердо вирішив взяти Оксану в дім, щоб вона виховувала його дітей і завжди була коло, нього. З цим теж треба було кінчати, і чим швидше, тим краще.

Григорій з утіхою мріяв про те, як зніме вдома шинель і чоботи, взується в просторі чирики, за козацьким звичаєм заправить шаровари в білі вовняні панчохи і, накинувши на теплу куртку доморобний сіряк, поїде в поле. Гарно було б узятись руками за чепіги і піти по вологій борозні за плугом, жадібно вбираючи ніздрями вогкий і прісний запах розпушеної землі, гіркий аромат порізаної лемешем трави. В чужих краях і земля і трави пахнуть по — інакшому. Не раз він у Польщі, на Україні і в Криму розтирав у долонях сизий волоток полину, нюхав і з журбою думав: "Ні, не те, чуже..."

А підводчиця нудьгувала. їй хотілось розмовляти. Вона перестала поганяти волів, умостилась зручніше і, мнучи ремінну китицю батога, довго, крадькома, розглядала Григорія, його зосереджене обличчя, напівопущені очі. "Він не дуже старий, хоч і сивий. І якийсь чудакуватий,— думала вона.— Все очі прижмурює, чого він їх прижмурює ? Неначе він якийсь уморений, неначе по ньому возом їздили ... А він собою нічого. Тільки сивого волосся багато і вуса он майже сиві. А так нічого собі. Про що він усе думає ? Зразу почав був ніби загравати, а потім принишк, нащось про вола спитав. Нема йому про що говорити, чи як ? Чи може боїться ? Не похоже. Очі в нього тверді. Ні, хороший козак, тільки от чудний якийсь. Ну, й мовчи, чорт сутулуватий! Дуже ти мені потрібний, аж нікуди! Я й сама умію мовчати! До жінки їдеш — не доїдеш. Ну, й мовчи на добре здоров'я!"

Вона прихилилась спиною до щаблів гарби, тихо заспівала.

Григорій підвів голову, глянув на сонце. Було ще досить рано. Тінь від торішнього будяка, що похмуро вартував дорогу, лежала на півкроку; було, мабуть, не більше як дві години після полудня.

Наче зачарований, у мертвому мовчанні лежав степ. Скупо гріло сонце. Легкий вітер беззвучно ворушив руду, вигорілу траву. Ні пташиного голосу, ні посвисту ховрашків не чути було кругом. В холодному блідоголубому небі не плавали шуліки й орли. І тільки раз сіра тінь сковзнула через дорогу, і, ще не підводячи голови, Григорій почував важкий помах великих крил : попелясто — сизий, виблискуючий на сонці білою підбійкою оперення пролетів дудак і сів коло далекої могили, там, де неосвітлений сонцем вибалок зливався з присмерково — лиловою далиною. Тільки пізньої осені спостерігав, бувало, Григорій у степу таку журливу й глибоку тишу, коли йому здавалось, що він чує, як шурхотить по сухій траві підхоплене вітром перекотиполе, ген — ген попереду котячись через степ.

Дорозі, здавалось, не буде кінця. Вона звивалась по узвозу, спускалася в балку, знов виходила на гребень пагорка. І все той самий — оком не осягнеш — стелився навколо глухий, табунний степ. ,

Григорій залюбувався кущем чорноклену, що ріс на схилі байраку. Обпалене першими приморозками листя його світилось димним багрянцем, наче присипаний попелом жар пригасаючого багаття.

— Як тебе звати, дядечку ? — спитала підводчиця, помаленьку торкаючись'пужалном плеча Григорія.

Він здригнувся, обернувся до неї лицем. Вона дивилась убік.

— Григорій. А тебе як?

— Мене званкою звуть.

— Помовчала б ти, званко.

— Набридло мовчати! Півдня мовчу, аж у роті висохло. Ти чого такий невеселий, дядьку Гришо ?

— А чого мені веселитись ?

— Додому ж їдеш, мусиш веселим бути. '

— Літа мої минули — веселитися.

— Бач який старий знайшовся. А чого де ти молодий, а сивий ?

— Все тобі треба знати... Від хорошого життя, мабуть,, посивів.

— Ти жонатий, дядьку Гришо?

— Жонатий. А тобі, званко, теж треба чим швидше заміж виходити.

— Чого ж це — швидше ?

— Та дуже ти цікава.

— А хіба це погано ?

— Буває, що й погано. Знав я одну таку доскіцьку, теж удова була, скакала — скакала, а потім ніс у неї почав западати ...

— Ой, господи, страхіття яке! — з жартівливим переляком вигукнула вона і зараз же діловито додала : — Наше удовине діло таке : вовка боятися — в ліс не ходити.

Григорій глянув на неї, вона беззвучно сміялась, зціпивши дрібні, білі зуби. Піднята верхня губа її здригалась, спід опущених вій бешкетно світились очі. Григорій мимоволі усміхнувся і поклав руку на її тепле кругле коліно.

— Бідна ти та нещасна званка ! — жаліючи сказав він. — Двадцять літ тобі, а як тебе життя заїздило...

Вмить від веселості її й сліду не лишилось. Вона суворо-відштовхнула його руку, нахмурилась і почервоніла так, що на переніссі зникло дрібне ластовиння.

— Ти жінку пожалій, як приїдеш, а в мене й без тебе жалільників вистачить.

— Та ти не сердься, зажди !

— А ну тебе к чорту!

— Я це жаліючи тебе сказав.

— Іди ти з своєю жалістю прямо...— вона по-чоловічому уміло і звично вилаялась, блиснула потемнілими очима.

Григорій підвів брови, збентежено крекнув :

— Оце загнула, нічого сказати ! Он ти яка неприборкана.

— А ти який ? Святий у вошивій шинелі, он хто ти! Знаю я вас! Заміж виходь, те та се, а давно ти таким смир-нягою ста© ?

— Ні, недавно',— посміхаючись, сказав Григорій.

— А чого' ж ти мені напучення читаєш ? У мене на те свекруха є.

— Ну, годі, чого ти злостишся, дурна молодице ? Я ж між іншим так висловився,— примирливо сказав Григорій.— Дивись, он воли через нашу балачку з шляху зійшли.

Умощуючись на гарбі зручніше, Григорій мигцем глянув на веселу вдову і помітив на очах її сльози. "От іще морока! І завше вони, ці баби, такі..."— подумав він, відчуваючи якусь внутрішню ніяковість і досаду.

Незабаром він заснув, лежачи на спині, прикривши обличчя полою шинелі, і прокинувся аж смерком. На небі світились бліді вечірні зорі. Свіжо й радісно пахло сіном.

— Волів кормити треба,— сказала вона.

— Що ж, давай спинятися.

Григорій сам випріг волів, дістав з речової сумки банку м'ясних консервів, хліб, наламав і приніс оберемок сухого бур'яну, недалеко від гарби розпалив багаття.

— Ну, сідай вечеряти, званко, годі тобі сердитись.

Вона сіла коло багаття, мовчки витрусила з торби хліб, кусок заіржавілого від старості сала. Вечерявши, говорили мало й мирно. Потім вона лягла на гарбі, а Григорій підкинув у багаття, щоб не загасло, кілька волячих сухих кізяків, по — похідному примостився коло вогню. Довго лежав, підмостивши під голову сумку, дивився на мерехтяче зірками небо, незв'язно думав про дітей, про Оксану, потім задрімав і прокинувся від улесливого жіночого голосу:

— Ти спиш, служивий ? Спиш, чи ні ?

Григорій підвів голову. Спершись на лікоть, супутниця його звісилась з гарби. Обличчя її, освітлене знизу непевним світлом згасаючого багаття, було рожеве й свіже, сліпучо біліли зуби й мереживна кайма хустки на голові.