Читати книгу - "Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін"

Вшановували галли кількох богів, і важко навіть назвати, якого з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявляли з оленячими рогами, його символом і був олень, як символом Тевтата — бога війни і ясного неба — кабан. Бога вогню, грому і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покровителькою конярства була богиня Епона.

Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жерці — друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями, адже письмових законів у галлів не існувало, і всі закони жерці мали знати напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися від семи до двадцяти років. Галли не будували великих храмів, молилися просто неба — у священних гаях або поблизу ­джерел.

3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала, і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіччі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися між Рейном і Атлантичним океаном — відтоді ця країна почала називатися Галлією, згодом — на півночі Іспанії (Галісії) і Британських островах (які називають так за іменем галльского племені бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є згадкою про завоювання кельтів).

Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь. Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії. Частина їх була зруйнована, решта відкупилися величезною даниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку відтоді називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скористалися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм був врятований дивом, точніше — несподіваним землетрусом. Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.

До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скористалися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому, щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Зрештою на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, у якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олімпійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили у глибині Анатолії, де згодом утворилося царство Галатія.

4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів поступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На завойованих галлами землях виникли перші міста. Найвідоміші з них — Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній Париж), Віндобона (сучасний Відень), Аквінк (біля теперішнього Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).

Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгівлю, для полегшення якої будували численні дороги, залишки яких можемо побачити і за нашого часу. Щоправда, головними торговельними шляхами залишалися річки: Дунай, Рейн, Рона — і, звісно, моря. На відміну від греків і етрусків, для перевезення зерна і рідин галли використовували не глиняний посуд, а дерев’яні діжки, які й досі вважають саме галльським винаходом. Галли також навчилися будувати великі дерев’яні кораблі, оснащені шкіряними вітрилами і якірними ланцюгами. Але що далі зростали і багатіли галльські міста, то привабливішою здобиччю вони здавалися сусідам із півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких нападів, і галлам довелося відступити за Рейн і Дунай.

Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I особливе становище серед них посідали паралати, або ж царські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім виглядом прагнули бути схожими на них: носили «царський» одяг, золоті корони, прикраси й особливу зброю; їхні могили — кургани — і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ватажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена — не лише скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам, купуючи у них вироби ремісників, прикраси і вино.

Скіфи залишалися кочовиками, проте в них почали виникати і більш-менш постійні поселення — залишки їхньої «столиці» знайдені на березі Дніпра біля сучасної Кам’янки. Найвищої могутності скіфи досягли за часів Атея, який не лише об’єднав під своєю владою всю причорноморську Скіфію, а й підкорив сусідні грецькі колонії. В одній із них він навіть почав карбувати власну монету. Погрожував Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але військо скіфів зазнало поразки від македонського царя Філіппа II, а сам ватажок загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македонських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було знищене кочовиками під час відступу.

Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів, які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і невблаганними вояками — навіть їхню назву перекладають як «оперезані мечем».