Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

ідолів театру. У ліцеї Кондорсе він працював мало і здобув, як сам каже, репутацію ледаря. Але в ньому дуже рано прокинулося бажання писати. «Поезія — це природжене лихо». Як кожне юне обдаровання, він мріяв розірвати зі смаками свого середовища (до речі, досить нестійкими), але його власні уподобання ще далеко не визначилися. Він був одержимий театром, і вся його молодість пройшла під знаком ідолів сцени — Муне-Сюллі, Сари Бернар, Режан і де Макса[208]. Один з ліцейських товаришів, Рене Роше, ввів його в дім румунського трагіка. «Людина великої душі, — говорить Кокто, — він зробив чергову помилку смаку, захопившися своїми першими поемами і відкривши їм шлях». 1906 року де Макс організував у театрі «Феміна» вечір, присвячений віршам сімнадцятилітнього Кокто.

Ніколи ще Жан Кокто не був під загрозою більшої небезпеки. Сп’янілий від похвал, слухав він, як видатні актори курять фіміам його поганим віршам. Родичі були у захваті. Вони любили літературу і не мали жодного уявлення про драму творчості. Пишаючись Кокто, вони потурбувалися про видання його віршів, які сам він дуже швидко визнає бездарними. «Моє життя буде витрачено на те, — скаже Кокто, — щоб примусити забути цей дебют». Не слід перебільшувати. Безперечно, цьому початкові життя, цим похвалам він зобов’язаний своєю репутацією «легковажного принца». Ну то що? У його творчості юнацькі поеми відіграли ту саму роль, що «Утіхи і дні» для Пруста. Перш ніж знайти себе, дебютант віддає данину моді. Подібно до молекул, які, стикаючись одна з одною, несподівано змінюють свою траєкторію, випадкові зустрічі кидають молоду людину у непередбаченому напрямі, доки новий учитель або новий друг не потягнуть його за собою в інший бік.

1912 року російські балети Дягілєва засліпили Париж своїми яскравими барвами. Вони приголомшили і збудили Кокто. Саме Дягілєв, з яким він потоваришував, сказав йому знаменну фразу, яка вирішила його кар’єру: «Здивуй мене». Чи треба дивувати? У мистецтві — безумовно. Шокове лікування відкриває очі — і душі. Але шок уже за самою своєю природою короткочасний. «Ніщо так швидко не старіє, як новизна», — говорив Валері. Захоплення тривають недовго. Мистецтво авангарду дуже швидко стає штампом. Уми знов поринають у сплячку. Ось чому, коли хочеш збудити їх, треба щоразу атакувати у несподіваному напрямку і безперервно оновлюватись. Так Кокто вгадав інстинктом цю стратегію сюрпризу, і з цього почались його вольти, які постійно дивували публіку.

Він зрозумів, що поезія вимагає повної самовіддачі. «Поет, — говорить він, — служить якійсь силі, що живе в ньому і яку він сам погано знає. Він повинен лише допомогти їй знайти форму». Звідси — гімнастика душі, яка вимагає усамітнення подалі від світського товариства і Парижа. Усе своє життя Кокто влаштовував втечі, щоб працювати. Він переховувався в Оффранвілі у Жака-Еміля Бланша[209], потім у Лейзені, де разом із Стравинським[210] писав «Потомак» — складний і двозначний твір, який, проте, був корисним, струсонув уми. Ніхто в нашу епоху не виявив такої винахідливості у створенні нових форм, як Кокто. У 1913 році, в останні мирні дні, він зблизився з Пікассо і Браком[211], чиї пошуки якимись несповідимими шляхами перетнулися з його власними.

Вибухнула війна. Кокто був звільнений від військового обов’язку, але вступив санітаром до польового госпіталю, який обслуговували добровольці. Сміливий і привабливий, він припав до серця морським піхотинцям, вів сповнене небезпек окопне життя у Діксмюде і Ньюпорті. У той момент, коли Кокто мали нагородити за бойові заслуги хрестом, з’ясувалося, що він порушив військову дисципліну. Начальник штабу врятував його від жандармів, а також від смерті, — весь полк морської піхоти був знищений. Після часу, потрібного для визрівання художнього задуму, з цієї історії народився чудовий роман «Тома-самозванець».

Париж, 1916 рік. Кокто літає разом з Гарросом, часто зустрічається з Еріком Саті, Максом Жакобом[212], Пікассо. 1917 року трупа Дягілєва ставить його балет «Парад» з музикою Саті і декораціями Пікассо. Балет викликав справжній скандал. Сьогодні навіть важко зрозуміти чому. У темі не було нічого скандального: балаганний парад перед ярмарковим театром, три номери мюзик-холу, на очах у публіки, яка не розуміє, що справжній спектакль ховається глибше. Але Пікассо і Саті збивали з пантелику; Кокто, вірний своїй тактиці, дивував. Коли б не прийшов до них на підмогу цього вечора Аполлінер[213] в офіцерській формі, авторам дісталося б від глядачів. У 1921 році такий самий скандал вибухнув під час постановки іншого параду — «Молоді з Ейфелевої башти».

Але ось і новий поворот — скандальна молода людина звернулася до класицизму, теж «шокового». Для нього це було природним кроком. Епоха не визнавала ніяких рамок, жодного порядку. Заклик «до порядку» став формою оновлення. У «Півні та арлекіні» (1918) Кокто сформулював свою естетику. Він блиснув тут своїм «даром лаконізму». Деякі з його афоризмів пережили Кокто. «Такт сміливості полягає у тому, щоб знати, до яких меж можна надто далеко зайти…» «Мистецтво — це наука, укрита плоттю…» «Я знаю, що поезія необхідна, тільки не знаю, для чого…» «Молода людина не повинна придбавати апробовані цінності…» «Митець повинен жити, доки живий, а слава хай буде посмертною…» «Буржуазія — плодючий грунт Франції, усі наші митці вийшли з неї; Бодлер — буржуа». Усе це — правда; потрібна була мужність, щоб її висловити.

«Півень та арлекін» — твір, який зробив Кокто рупором «Шестірки»[214], музичного антивагнерівського руху і кубістського живопису. «Бережись живопису!»[215] — закликають деякі плакати. Я додам: бережись музики! У словнику поета завжди забагато слів, у палітрі художника — забагато фарб, у клавіатурі музиканта — забагато нот». Це було суто французьке повернення до точності і чистоти стилю.

Монпарнас[216] відірвав Кокто від багатого нового будинку на вулиці Анжу, де жила його родина. Пікассо перший зрозумів, що Монпарнас такий само мертвий, як і вулиця Анжу. Кокто пішов на виучку до нового генія — Раймона Радіге[217], якому на той час було п’ятнадцять років. Цей митець, який рано дозрів, був маленьким, блідим, короткозорим підлітком. «Він очищав штампи від рутини, здирав шкурку з заяложених істин». Його романи — таке ж саме виняткове явище, як і поеми Рембо. Гарний роман, написаний у двадцять років, — завжди чудо. Радіге підтримав Кокто у його повороті до класицизму, він спонукав його стерегтися нового, коли у нього надто новий вигляд, протистояти авангардистській моді і шукати взірців у старих майстрів. Художник оволодіває своїм фахом, копіюючи шедеври. Корнель став Корнелем, наслідуючи іспанців. Так і Радіге став самим собою,