Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я був у простому коридорі з кам’яною долівкою і дерев’я­ними панелями, освітленому смолоскипами, розвішаними доволі далеко один від одного. Територія слуг. Я вирішив, що це місце не досить добре для Регала і його друзів. Та все-таки це не гарантувало мені безпеки. Слід знайти сходи для слуг і піднятися нагору. Я крався коридором. Переходив від дверей до дверей, зупинявся, прислуховуючись, що там за ними. Двічі чув людей усередині, за одними перемовлялися жінки, за іншими стукотів ткацький верстат. На мить я заглянув за тихі незачинені двері. Це переважно були майстерні, в кількох займалися ткацтвом і шиттям. У одній із них на столі лежав розкроєний костюм з розкішної блакитної тканини, готовий до шиття. Регал, вочевидь, і досі мав слабкість до гарного вбрання.

Я дійшов до кінця коридору й глянув, що там далі. Черговий коридор, куди гарніший і ширший. Тинькована стеля покрита узорами у формі листя папороті. Я знову прокрався коридором, прислухаючись до того, що діється за дверима, і обережно зазираючи у деякі з них. «Наближаюся», — сказав собі. Знайшов бібліотеку, в якій було більше пергаментних книжок і сувоїв, ніж я будь-коли досі бачив. Зупинився в кімнаті, де птахи з яскравим пір’ям дрімали на своїх сідалах в екстравагантних клітках. У плитах білого мармуру влаштовано маленькі озерця зі стрімкими рибками й водяними лілеями. Довкола гральних столів розставлено ослінчики та м’які крісла. Столики з вишневого дерева, а на них кадильниці димку. Я ніколи навіть не уявляв такої кімнати.

Нарешті я дістався потрібного коридору, на стінах якого висіли портрети в рамках, а підлога була з блискучого чорного сланцю. Помітивши стражника, я відступив назад, сховався у ніші й тихо там стояв, аж доки він не пройшов повз мене знудьгованим маршем. Тоді так само тихо вислизнув назовні й проминув усіх цих кінних шляхтичів і манірно усміхнутих дам у їхніх розкішних рамах.

Я приблукався до передпокою. Гобелени на стінах, столики, заставлені статуетками і квітами у вазах. Навіть кільця для світильників були тут багатше оздобленими. Обабіч каміна з дуже вигадливою камінною полицею — малі портрети в позолочених рамах. Крісла, розставлені близько одне до одного, для інтимної розмови. Музика тут була голоснішою, я чув сміх і голоси. Попри пізній час, веселощі тривали. З протилежного боку передпокою було двоє високих різьблених дверей. Вони вели до загальної зали, де Регал і його нобілі танцювали та сміялися. Я знову сховався за ріг, побачивши двох служників у лівреях, що вийшли з далеких дверей ліворуч від мене. Несли таці з набором різних кадильниць. Я здогадався, що це на зміну тим, котрі вже вигоріли. Стояв, як закам’янілий, прислухаючись до їхніх кроків і розмов. Вони відчинили високі двері, музика арф погучнішала, дурманно запахло димком. Коли двері зачинилися, те й те втихло і розвіялося. Я відважився виглянути знову. Переді мною все було чисто, але за мною…

— Що ти тут робиш?

Серце провалилося мені в п’яти, але я змусив своє обличчя простакувато посміхнутися і повернувся до стражника, який увійшов до кімнати з дверей позаду мене.

— Сер, я заблукав у цьому величезному лабіринті, — сказав я, вдаючи дурника.

— Справді? Це не пояснює, чого ти носиш меч у королівському палаці. Відомо, що зброя тут заборонена всім, крім королівської сторожі. Я бачив, як ти тут скрадався. Думав, що під час свята можеш собі понишпорити й напхати кишені знайденим, злодію?

Я стояв, закам’янівши від жаху, не зводячи очей з чоловіка, що наближався до мене. Він, я певен, з виразу мого обличчя вирішив, що правильно вгадав мою мету. Навряд чи Верде так посміхався б, якби зрозумів, що підступає до чоловіка, якого допоміг забити до смерті в підземеллях. Рука Верде легко лягла на руків’я його клинка, він упевнено всміхнувся. Був гарним, дуже високим і білявим, як багато мешканців Ферроу. Мав на собі відзнаку — золотий дуб Добростанів Ферроу, через який переплигував олень Провісників. Тож Регал змінив не тільки ім’я, а й емблему своїх військ. Я хотів би тільки, щоб він і оленя прибрав.

Якась моя частка помітила це все, тим часом інша частка пережила заново той давній кошмар: як чоловік тяг мене за сорочку, ставлячи на ноги, аби потім ударити і знову звалити на підлогу. Це був не Болт, який зламав мені носа. Ні, Верде був його наступником, немилосердно бив мене вже після того, як Болт настільки мене покалічив, що я не мав сили втриматися на ногах. Височів наді мною, а я кулився й відступав, намагаючись відповзти від нього по холодній кам’яній підлозі, вже забризканій моєю кров’ю. Я чув лайливі слова, які він промовляв, регочучи, щоразу, коли мусив піднімати мене з долівки, щоб ударити ще раз.

— На цицьки Еди, — пробурмотів я сам собі, і з цими словами страх у мені помер.

— Анумо глянемо, що в тебе у капшуці, — з натиском промовив він і підступив ближче.

Я ніяк не міг показати йому отрут, які мав при собі. Це годі було пояснити. Найуміліша брехня не дала б мені змоги втекти від цього чоловіка. Я маю його вбити.

Зненацька все стало дуже простим.

Ми були дуже близько до загальної зали. Я не хотів, щоб звук когось стривожив чи змусив схопитися. Тож повільно відступав від нього, задкуючи, крок за кроком, широкою дугою, аж доки не дістався коридору, з якого зайшов до цієї кімнати. Портрети дивилися на те, як я невпевнено відступаю від високого стражника.

— Стій на місці! — наказав він, але я дико затрусив головою, сподіваючись, що доволі переконливо зображаю жах. — Кажу, стій на місці, ти мале нікчемне злодійча!

Я швидко зиркнув через плече, тоді знову на нього, так наче у відчаї намагаюся зібратися з відвагою, обернутися і дати драла. За третім разом він кинувся до мене.

На це я й розраховував.

Я ступив крок убік, а тоді з дикою силою вдарив ліктем йому по кіпчику. До цього штовхана додався його власний розгін, тож він упав на коліна. Я чув, як вони твердо гупнули об кам’яну підлогу. Він безсловесно заревів від гніву та болю. Я бачив, яку скажену лють викликало в нього те, що нікчемний злодій посмів його вдарити. Різко його втихомирив, копняком під бороду стуливши йому рота. Добре, що мав на собі чоботи. Перш ніж він устиг видати черговий звук, я витяг ножа і провів йому по горлянці. Він вражено забулькав і підняв обидві руки, марно намагаючись стримати цей теплий фонтан крові. Я став над ним, дивлячись йому в очі.

— Фітц Чівелрі, — тихо сказав я йому. — Фітц Чівелрі.

Його очі розширилися від раптового розуміння і жаху, а потім цей вираз зник разом з його життям. Зненацька він став тишею і порожнечею, мертвою, як камінь. Для мого Віт-чуття зник.

Як швидко це сталося. Помста. Я стояв і дивився на нього, чекаючи, коли відчую тріумф, полегшення чи задоволення. Натомість не відчував нічого. Здавалося, що з мене, як і з нього, витекло все