Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Так не хочеться вставати!

Я повільно потягнулася, не розплющуючи очей. Сонце приємно гріло обличчя, прориваючись сонячними зайчиками крізь потерті фіранки. Дозволивши собі проспати до обіду вперше за останні три дні, які я невпинно проводила в ресторані відпрацьовуючи прогули, я засунула руки під подушку і лягла на бік, ховаючи обличчя від променів. Усе ж треба хоча б розплющити очі. Треба, але кому? Точно не мені. Дні видалися пекельними! Туристи ніби з ланцюга зірвалися. Приїжджало по два-три автобуси на день, і люди, як ведмеді після сплячки, намагалися з'їсти все, що могло вміститися в їхніх іноземних животах. Підлогу доводилося протирати в кілька разів частіше. Народ весь час примудрявся щось пролити, а дехто навіть влаштувати п'яні бійки з найдурніших причин. Охоронцеві доводилося вибиратися зі свого барлогу, що він робив украй рідко, і розбороняти їх, якщо Андрес не справлявся. А він один раз все ж не впорався, коли суперечка зайшла про те, хто крутіший - Янкіс або Ред Сокс, пішли в хід і келихи об голови супротивників, і спагеті за пазуху. Навіть мені дісталося шматком біфштекса по маківці, що особливо розлютило Андреса. Він силоміць посадив мене під барну стійку, а сам пішов за Джеком. Разом їм вдалося запобігти катастрофі, що розгорталася. Не те, щоб вони теж нікому не врізали. Напевно, без цього нічого б не вийшло, але хіба їх хтось міг за це покарати? Ні! Звичайно, ні. Не в такому місці, як це, куди навіть поліція не сунеться. Роберто виповз зі своєї нірки, як і завжди з найзадоволенішим виразом фізіономії, з наміром збагатитися за рахунок тих, хто зазіхнув розвалити його ресторан. І за лютими обличчями відвідувачів, які по черзі покидали його кабінет, можна було зробити висновок, що в нього вийшло це навіть краще, ніж очікувалося. А що їм ще робити? Або плати, або залишайся тут і відпрацьовуй. У них то рюкзаки не крали, є чим оплатити розбите майно. Ось вони й спустошували кишені.

Але, не рахуючи масової бійки і непосильної кількості роботи, я летіла в ресторан, як на побачення. Адже там на мене чекав він! З усмішкою, яка тепер практично не сходила з його смаглявого обличчя. Першого ж дня після нашої прогулянки на човнах, хоч я і не виспалася, і мішки під очима погрожували зайняти півобличчя, я щойно увійшла до зали і зайшла за барну стійку, Андрес одразу ж притягнув мене до себе за талію і... привітався! Οооо, після цього його привітання нахабним язиком і впевненими губами, я ще півгодини не могла прийти до тями. Він, не соромлячись відвідувачів, обіймав мене зі спини, коли я, зробивши роботу, заходила до нього. Змушував їх чекати свої коктейлі, поки нашіптував мені на вухо непристойності, і я червоніла, як помідор під літнім сонцем. А коли я спробувала зробити коктейль, він забрав у мене мірну чарку і сказав, що тепер це не моя робота.

- Це ще чому? - запитала я, склавши руки на грудях. - За два тижні ти жодного разу не допоміг мені приготувати коктейль, тільки насміхався, а тепер раптом така великодушність!

- А тому що раніше я не міг зробити так! - його рука накрила мою шию просто під хвостиком і притягнула до себе для довгого поцілунку. - Доводилося задовольнятися твоєю присутністю поруч і спостерігати, як ти зосереджено відміряєш алкоголь, боячись навіть поворухнутися, щоб не налити зайвого. Бачила б ти своє обличчя в ці моменти. Мені величезних зусиль коштувало, щоб не сміятися. А потім хотілося затиснути тебе просто тут і зцілувати цю серйозну зморшку між брів.

Ну от хіба можна було на нього після такого злитися? Неможливо! Сеньйора Веласкес посміювалася з нас, коли ми на хвилинку ввалювалися в кухню для чергової порції поцілунків.

- Ідіть звідси, - жартівливо сварила нас вона і погрожувала ополоником. - А то ви своїми гормонами мені всіх кухарів не на ту хвилю налаштуєте! І що потім їм робити до кінця дня? З курками розважатися? - ми сміялися і вивалювалися назад у зал, щоб наступного разу вже усамітнитися в підсобці.

Здавалося, весь світ грав різнокольоровими фарбами і радів разом із нами. Хоча ні, не весь. Чорніше за хмару ходила Лола і її ненависть до мене, здавалося, стала відчутна на фізичному рівні. Іноді мені навіть ставало страшно, коли вона відносила на кухню тацю з ножами і виделками. Хто знає, що там у голові цієї пуерториканки? З їхнім темпераментом, їй нічого не варто й метнути ними в мене. Але про все забувалося, коли опівночі, після закриття ресторану, Αндрес брав мене за руку і проводжав додому. Місяць у цій частині планети був особливо яскравим, а зірки випромінювали більше світла, ніж у нас. Чи це мені просто здавалося? Ми базікали про все. Сміялися, коли я розповідала історії з життя, або він про те, як няньчився з Луїсом перші місяці. Виявляється, він і годував його з пляшечки, і спати вкладав, бо мама перший час після пологів не могла оговтатися і змиритися з тим, що тепер чотири сини на ній одній. Без підтримки, надійного плеча поруч і фінансової допомоги. Потім вона, звісно, взяла себе в руки, знайшла роботу швачки на дому. І хлопці пішли працювати. У Αндреса немає навіть середньої освіти, усім азам правопису і математики вчив його батько з самого дитинства. Потім він навчався сам. Тут у Ла Перлі є невелика бібліотека, крихітна я б сказала. Так ось, він прочитав усі книжки, що там були. Я не раз проходила повз будівлю з облупленими стінами, біля якої стояло кілька стендів із книжками, і думки, що це і є бібліотека, навіть не виникало. Так-так, пара стендів і є бібліотека! Думала, це для продажу. А виявляється, навіть у такому місці є щось безкоштовне. Залишається дивуватися як їх узагалі повертають після прочитання.

Телефон звякнув вхідною смскою, і я посміхнулася, вже знаючи від кого це. Опустила руку вниз і підняла гаджет із підлоги. Через брак тумбочки доводилося зберігати його саме там.

Розблокувала екран.

"Досить спати, Еміліє!"

"Я й не сплю вже."

"Але з ліжка не вилізла!"

"Ні)))) Звідки ти знаєш? Підглядаєш за мною?)))"

"Якби я був у твоєму районі, вже б зверху лежав, але ніяк не витрачав час на підглядання."