Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

Замість того, щоб писати по три сторінки сценарію вдень, ми радше будемо перейматися тим, що доведеться переїжджати в Голлівуд, якщо наш текст куплять. Але цього ніколи не станеться, тому що ми так зайняті хвилюванням про те, як продати сценарій, що у нас немає часу його написати.

Замість того, щоб записатися на курси малювання у місцевому культурному центрі, ми купуємо мистецький журнал і говоримо собі, що наші роботи тепер не в моді. Як вони можуть бути не в моді? Їх ще ж навіть не існує!

Замість того, аби впорядкувати у маленькій кімнатці поруч із кухнею, щоб ми мали місце для занять гончарством, ми скаржимося на відсутність майстерні, хоча сприймати цю скаргу насправжки неможливо, тому що ми ще не створили нічого, чим можна цю майстерню наповнити.

Занурившись у неймовірні фантазії про те, яким буде наше життя, коли ми станемо по-справжньому творчими людьми, ми не помічаємо безліч маленьких можливостей для змін, на які нескладно наважитися уже сьогодні. Такий максималістський підхід не дає нам усвідомити, що мистецтво — це насправді дуже-дуже багато маленьких кроків і лише декілька великих стрибків.

Замість того, щоб зробити один маленький крок назустріч мрії, ми стрімголов біжимо до краю прірви, а потім стоїмо там як укопані і тремтимо від страху: «Я не можу стрибнути. Не можу. Не можу…».

Ніхто і не просить вас стрибати. Це все надмірний драматизм, якому місце на сторінках ваших романів чи на полотні, у глині чи на сцені, у будь-якому, навіть найменшому, вияві творчості.

Творчість вимагає дій, а для багатьох з нас це дуже прикра новина. Вона передбачає те, що ми повинні взяти на себе відповідальність, а ми такого терпіти не можемо. Ви хочете сказати, що мені доведеться щось зробити, щоб краще почуватися?

Так. Більшість із нас ненавидять щось робити, якщо замість того можна похвилюватися про щось інше. Одне з наших улюблених занять — замість того, щоб творити — оцінювати свої шанси.

Коли ідеться про творчу кар’єру, думати про свої шанси — означає пити емоційну отруту. Вона позбавляє нас радості мистецтва-як-процесу і ми стаємо беззахисними перед якимись уявними силами десь там. Якщо випити такий напій швидко, це може призвести до затяжного і токсичного емоційного запою. Врешті ми почнемо себе запитувати: «Яка з цього користь?» — а не «Який мій наступний крок?».

Як свідчить досвід, оцінювання власних шансів — це те, до чого ми вдаємося, щоб відтягнути на якомога довший час ту мить, коли нам таки доведеться зробити наступний крок. Замість того, щоб діяти, ми стаємо залежні від тривоги. Варто вам один раз так зробити, і це перетвориться у залежність. Поспостерігайте за собою протягом тижня і зверніть увагу, як ви хапаєтесь за тривожну думку — майже як за наркотик, — щоб не займатися чимось творчим або принаймні відкласти це на потім.

Ви розвантажили від усіх справ ранок, щоб мати час писати або малювати, а потім усвідомили, що досі не попрали одяг. «Подумаю поки над тим, що малювати, і налаштуюсь, а заодно і посортую одяг», — говорите ви собі. Насправді ж ви маєте на увазі щось на кшталт: «Замість того, щоб малювати, я ще трохи про це похвилююся». Якимось дивом прання забирає цілий ранок.

У більшості творчих людей, які опинилися у глухому куті, виробилася певна активна залежність від стану тривоги. Ми надаємо перевагу відчуттям безперервного слабкого болю і періодичним нападам панічного страху замість одноманітності щоденних маленьких і простих кроків у потрібному напрямку.

Заповнювати форму — означає працювати з тим, що в нас уже є, а не нудити світом через те, що в нас чогось немає. Як режисер, я не раз помічала, що на ролі запрошують тих акторів, які працюють навіть тоді, коли немає роботи. Наприклад, Маргарет Коттліскі, чудова актриса театру і кіно, завжди знаходила час пропрацьовувати літературний матеріал. Колись вона працювала з молодим драматургом Девідом Маметом у театральній групі Святого Миколая у Чикаго, а тепер співпрацює з дещо старшим і досвідченішим Девідом Маметом, де б він не був. Замість того, щоб спочивати на лаврах, Маргарет постійно перебуває у стані здорової творчої невгамовності. Коли вона не залучена до вистави, то бере уроки акторської майстерності і завжди знаходить час з’явитися на читаннях нових п’єс. Як і всі актори, вона страждає від синдрому «Я ніколи більше не працюватиму», проте на відміну від її менш працелюбних колег, вона не дозволяє перетворити свою роботу на те, що робиться лише для інших чи заради грошей. Звісно, вона хоче отримувати гроші за свою працю, і я не хочу сказати, що актори повинні працювати безкоштовно. Я лише хочу донести до вас, що робота породжує роботу. Маленькі дії ведуть нас до суттєвих просувань уперед у нашому творчому житті.

Багато митців дозволяють собі сумнівну розкіш, передаючи власну кар’єру у руки агента, замість того, щоб залишати турботу про мистецтво власній душі. Коли за ваше творче життя відповідає ваш агент, дуже просто у відчаї сказати, що «мій агент недостатньо багато робить», замість того, щоб запитати себе, що ви самі могли б зробити, щоб удосконалювати свою майстерність. Заповніть форму. Що ви могли б зробити просто зараз, у тих життєвих обставинах, у яких перебуваєте? Ось це і зробіть.

Робіть один маленький крок щодня, замість того, щоб роздумувати над глобальними питаннями. Коли ми дозволяємо собі заглиблюватися у складні багаторівневі питання, то не можемо знайти маленьких відповідей. Тут ідеться про зміни, що ґрунтуються на повазі, — повазі до того, де ми перебуваємо зараз, і до того, куди прагнемо. Ми чекаємо не сильних вітрів змін — хоча вони можуть і повіяти, — а натомість активно і творчо діємо, раціонально використовуючи те, що у нас є зараз: цю роботу, цей дім, ці взаємини.

Митці, які перебувають у стані відновлення, часто переживають приступи шаленої люті і глибокого смутку, коли думають над своїми втраченими роками. Коли трапляються такі творчі мрії, ми хочемо збунтуватися і втекти куди очі бачать від того, як склалося життя. Натомість наважтеся на зміни, маленькі зміни там, де ви є. Заповніть цю форму ретельно і обережно, аж поки вона не перетвориться на щось нове і значне.

Поет Теодор Рьотке писав: «Ми пізнаємо те, куди нам треба йти, уже в дорозі». Виявляється, коли ми заповнюємо форму, то часто нам не потрібно вдаватися до суттєвих змін. Ці зміни відбуваються поступово,