Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Незрозуміло, скільки було телеграм і хто перший відхилився від дипломатичного протоколу, але одного непорозуміння було достатньо, аби глибинні протиріччя між Києвом і Сімферополем вийшли назовні й призвели до початку відкритого конфлікту.

Кримсько-український прикордонний конфлікт улітку 1918 р.

Конфлікт материка з півостровом розгортався у двох площинах: економічній і територіальній. Прикордонна суперечка розпочалася ще 7 червня 1918 р., коли до міста Перекопа прибула українська комендатура. Її представники заявили міському голові Перекопа О. Ханчасову та голові Перекопської повітової земської управи М. Тайчанському, що «місто та розташована на північ від нього частина повіту, протяжністю близько 5 тисяч десятин землі, що належить місту, входять в Україну» і що «кордоном Перекопського та Дніпровського повітів є вал, що знаходиться у південній частині міста Перекоп».

Наступного дня обидва чиновники поскаржилися в Сімферополь на українців. До доповідної записки було додано історичну довідку з обґрунтуванням належності Перекопа з околицями до Криму. Проте старі органи самоврядування були змушені переїхати до Армянська, а Перекоп залишився за українцями. Наскільки можна зрозуміти зі слів заступника міністра торгівлі Української Держави Володимира Ауербаха, як у цьому разі, так і в питанні блокади півострова ініціативу проявив саме Київ:

«Піддаючись на німецьку провокацію, український уряд посягнув на північні повіти колишньої Таврійської губернії, а згодом, домагаючись контролю над усім Кримом, вступив із ним в економічну війну, заборонивши вивіз туди хліба та інших товарів».

Соломон Крим

Третього липня 1918 р. призначений Україною новий міський голова Перекопа Федоров видав оголошення для містян, у якому зазначалося, що

«Перекоп віднесений до території України з утворенням у ньому самостійного міського самоврядування, а тому орендні платежі з міської землі, що знаходиться на північному боці від Перекопського валу, підлягають надходженню до каси міської управи, що розташовується у місті Перекопі, а не в Армянську. У противному випадку вивезення хліба орендарям не буде дозволене».

Отже, не тільки хліб та промислові товари, а й податки з Перекопа вже не могли потрапити до Криму, а залишалися в розпорядженні української скарбниці. Відповідно й кримські товари, зокрема фрукти, тютюн і вино, затримували на півострові, згодом Сулейман Сулькевич розпорядився не вивозити з Криму сіль. Між прикордонниками обох країн подекуди спалахували перестрілки. Крім того, було обірване телеграфне та поштове сполучення між Києвом і Сімферополем, що неабияк ускладнило досягнення компромісу.

Отримавши звістку про ситуацію з Перекопом, Сулькевич розпорядився підготувати спеціальний документ для розв’язання питання про кордон між Кримом та Україною. Між 7 та 9 липня 1918 р. були затверджені настанови представникові Крайового уряду в Києві В. Коленському (Каленковському?) на майбутні кримсько-українські переговори.

«1. Державний кордон повинен, в основному, збігатися з чинними досі адміністративними кордонами повітів. Відхилення від цього порядку може бути допущено тільки у тому випадку, якщо збереження старого кордону, що мав лише вузьке адміністративне значення, виявиться при новому положенні справ штучним, тобто таким, що порушує господарські інтереси Криму, або шкідливим для Криму як самостійного політичного організму, в зазначених нині відносинах.

2. Чонгарський півострів повинен бути включений в межі Криму, хоча він в адміністративному відношенні до сих пір йому не належав…

3. На крайньому сході кордон має пройти по протоці, яка відділяє Арабатську стрілку від материка. При цьому виявиться, що частина портової станції Генічеськ з її водопостачанням лежить поза межами України. Однак, ця обставина жодним чином не повинна давати підстав погоджуватися провести кордон поперек Арабатської стрілки таким чином, щоб вся територія портової станції Генічеськ відійшла до України, позаяк це зменшує територію Криму і позбавляє його певної частки державного майна без жодних для нього компенсацій…

Міністр юстиції Української Держави Михайло Чубинський

Поступка України на Чонгарі буде компенсуватися поступкою на Арабаті. Межею поступок повинен бути повний обмін: за Чонгарський півострів Крим відступає Україні ту частину території на Арабатській стрілці, яка лежить у смузі відчуження станції Генічеськ. У всякому разі, кордон має бути проведено таким чином, щоб до України відійшла б тільки земля, строго необхідна для залізничної станції, і тільки у межах існуючої смуги відчуження».

Але зазіхання Крайового уряду на Чонгар та Арабатську стрілку мали цілковито протилежні наслідки. Найвірогідніше, дізнавшись про вимоги кримської сторони щодо проведення кордону по проливу та обґрунтовано побоюючись за водопостачальну станцію міста, розташовану на стрілці, український комендант Генічеська вирішив діяти на випередження.

Протягом 23—25 липня 1918 р. за його наказом було проведено місцевий референдум, на якому більшість жителів північної частини Арабатської стрілки, хто добровільно, хто примусово, погодилися ввійти до складу України, після чого цю територію зайняли українські війська. Фактичний кордон проліг поперек стрілки на відстані приблизно 42 км на південь від Генічеська та 75 км на північ від фортеці Арабат. Під український контроль потрапили 9 сіл, 4 соляні промисли та 2 хутори. На кордоні був збудований митний пост, вартові якого, здійснюючи на місці політику економічної блокади півострова, були зобов’язані «не випускати за межі кордону жодних товарів, продуктів та скота, що вивозився з України, усіх перехожих, проїжджих і плаваючих поблизу берегів… у тих, хто намагається проникнути таємно, здійснювати постріли».

Обидві сторони конфлікту апелювали до німецького командування в Сімферополі. Збереглася доповідна записка генічеського міського голови генералові Роберту Кошу від 13 серпня 1918 р., у якій той просив не змінювати встановлений статус-кво:

«Прагнення Кримського Крайового уряду до