Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Козенко на хвильку задумався. Василь продовжував:

— Це є якраз до того, про що ми згадали у Приходи.

Козенко підняв голову. Троцький. Викапаний. Доробіть йому

тільки борідку. Він гостро глянув на Шеремету. Говори, мовляв. Як би тобі спокійніше сказати? Пруться бути одного разу викинутими до помийної ями. Хтось, десь робить своє діло. Хтось, десь плянує. Комусь потрібно те чи те. Можливо, це визволення... пролетаріяту... Робочого народу. А може, то щось інше в тому. Але що це може обходити нас?

— Нас? — гостро сказав Козенко.

— Нас.

— А ми з тобою — що? Не трудовий народ? Буржуйські синки, яких десятинки...

— Революція вже перейшла цей перший ступінь. Не про буржуазію тут мова.

— Психологічна буржуазія жива ще далі.

— Крім поняття буржуазії, у нас ще є й інші справи.

— Хочеш сказати: жовто-блакитні?

— Ні. Наші. Мої, твої, Шпачукові. Справи нашого Я. Нашої крови, предків. Бути чи не бути. Нашої чести. Нарешті нашого горла, черева, як хочеш розуміти матеріяльно. Кажу тобі: не є ті справи наші або Ленінові.

— Чому?

— Чому? Не розумієш ще чому? З наказу Леніна пішли до помийної ями не тільки Савінков. Цілі лєґіони. Таких, як я, як ти, як Шпачук. Борців за революцію, за пролетаріат, за визволення трудящих. Це всі були такі. Всі вони співали так само Інтернаціонал. Всі вони хилили голови перед Марксом. Всі до одного. Били себе в груди, що вони і тільки вони. А Петлюра? Не був соціял-демократ? А Винниченко? Не віддав їм все, що мав? А Грушевський? Не є ще й зараз правовірний борець за визволення? А всі оті, що зараз з ними не за страх, а за сумління стоять у їхніх рядах, у чека, по урядах, у Кремлі... Для яких немає батьківщини, бо “вони пролетаріат”, бо вони за всесвітні ідеали, за визволення геть усіх аж до останнього людожера на Гвінеї. Бо вони не визнають ніяких жовто-блакитних, ніяких Україн, ніяких рідних мов, ніяких куркульських батьківщин. Безліч, безліч таких, як наш Шпачук, що рветься, мов баський кінь, зі шкури, щоб тільки вирвати нас всіх з того “міщанського”, на його думку, розуміння справи і запровадити нас всіх під стяги Леніна.

А що про нас думає Ленін? Щоб нам скрутити шию! Оце і все. Для нього ми лише курчатка, яким треба скрутити шию, підсмажити і обгризти кісточки. Бо ми йому не потрібні. Бо ми не роджені для нього. Бо йому потрібна велика Росія. Розуміється, не царська. Він сам є цар. Лиш не верхів, а низів. То був цар у горностаєвих тогах, а цей у пролетарському піджачку.

— Ти страшенно скреслюєш дійсність, -— промовив нарешті Козенко. — Навмисне дивишся через криве дзеркало. Не хочеш розуміти того, що є. А коли говориш про нас, то що ж ти думаєш? Росія отак візьме й відмовиться від нас. Мовляв, бери собі, пане Петлюро, ту Україну і роби з нею, що хоч. Що ж ти думаєш, що хто б не сидів у Кремлі, чорт чи Люципер, не однаково він буде за єдність імперії? І коли ми будемо шарпатись, то щось поможемо справі? Буде тільки шарпанина. По наших землях будуть тільки проходити Муравйови, Котовські і тільки всього.

— Так що ж по-твоєму?

— У кожному разі не Крути.

— Так піднести руки?

— Чого піднести руки? Шукати способів. Обійти пряму небезпеку.

— Отже, обдурити? І одночасно робити чужу роботу. Та знаєш ти, голубе, що значить те, що ти кажеш? Ти думаєш, що ворог цього не враховує?

— Знайти спільну точку інтересів. Урівноважити відносини. Виключити взаємне поборювання. Вести чесно і правдиво наш спільний корабель.

— Це вже Шевченко дуже гарно окреслив:

“Бо ліпше одурить

себе таки, себе самого,

ніж з ворогом по правді жить і

всує нарікать на Бога”.

— А що ж тоді по-твоєму? Боротьба Москви й Києва? Там всесвітні ідеали, тут куркульська республіка? Повстання? З рожнем на сонце? Чекати інтервенції? Що? Що? Василю, що? Дай ясну відповідь. То ж Росія нас не зрічеться! Це ясно. Самі ми проти Росії нічого не вдіємо. Це ясно. Росія нас не з’їсть! Це ясно. Ми не перестанемо бути українцями. І це ясно. І де розв’язка? До зарази ясної!..

— Рости з нутра! — сказав спокійно Василь.

— Це як, по-твоєму? З живота, з печінки? — саркастично промовив Козенко і блиснув гнідими очима.

— Прекрасно ти мене розумієш. Рости культурно. Чекай. Розумію, що ти думаєш. Не лякайся цього слова. Культура — це не тільки папір. Культура — також вища форма людини. Більша, дужча, монументальніша. Що є ми? Тут, над Дніпром, в Галичині? Що є ми? Питаю, Козенку: що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати сюди-туди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс, куди кому заманеться. Усамостійнитись, — ричав Василь. — Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежними в поглядах! — Василь почав вирікати істини одну за одною, ніби вони у нього розложені по всіх кишенях. Він уже все знає, що нам треба. Йому це ясно. Ось тільки неясно Козенкові.

Але Козенкові також все ясно. Він також уже все знає. Він несподівано вирікає таке:

— Ти кажеш: вирости! Як вирости? Тож нас підстригають. У нас тільки хтось підросте, одразу його — чик і немає. Це вічний остракізм! — викрикнув він з усієї сили, ніби Василь його не міг почути. Які вони обидва поважні, як світяться їхні очі. У цій півтьмі вони почувають себе мало не справжніми вершителями світових дій. Вони довго, мов два змагуни, пручаються серед кімнати. Ні той, ні другий не має бажання піддатися. Тупцяють, розмахують руками, стрясають волоссям, підступають один до одного, то знов відступають.

— То ти цього не розумієш! — по півгодині кричить Козенко, весь червоний. — Ти ще прочитай Крапоткіна. Там на сторінці...

— Що мені твій Крапоткін! Такий саме руїнник, як і всі інші йому подібні! — з серцем відповідає Василь.

Зриваються вже за Крапоткіна. Один намагається його підняти, другий затоптати. Василь більше схиляється до власного почування, до свого розуму, до своїх потреб. Козенко б’є на літературу. Василь знов і