Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Звісно, ​​під водою співати складно. Та й не можна це назвати у буквальному значенні слова співом. Але якісь напівмагічні-напівакустичні вібрації ця істота видавала точно. І на її поклик, повільно стягуючи з себе кофту з капюшоном, йшов просто у воду якийсь хлопчик, років дванадцяти.

Довго я не думав – рвонув за малим. Дякувати Богу, він був не на іншому березі озера, а за двісті метрів від мене. Абсолютно один, з усього видно, теж випробування на хоробрість проходив. Коли я підбіг, він уже був по шию у воді, а ця тварюка пливла до нього зі дна зі швидкістю торпеди. На перетинчастих руках пазурі – довші за ведмежі. І моторошна хижа усмішка. Вона явно плаває швидше, ніж я бігаю. Але не швидше, ніж говорю.

– ЗАМРИ! – Цього разу я вклав стільки сили, що здалося, ніби й грім пролунав. Хоча, може, і не здалося. Хлопець, русалка, а також решта мешканців озера застигли. Я, підбігши нарешті до берега, покликав хлопця за допомогою Голосу.

– КИРИЛО, ВИХОДЬ З ВОДИ, ОДЯГАЙСЯ, ЙДИ ДОДОМУ.

Хлопець слухняно розвернувся і пішов до свого розкиданого одягу. Навіть не тремтить. Май же все-таки! Мабуть, мій Принцип увігнав його в щось на кшталт трансу. Такого ж, який був від дій русалки. Хоча тут навіть мені прохолодно, хоча я ж весь сухий.

– Кирило, – знову покликав я, зачекавши, поки хлопець одягнеться. – КОЛИ ПРИДЕШ ДОДОМУ, ТИ ЗАБУДЕШ ЦЮ НІЧ ПОВНІСТТЮ.

Хлопець кивнув, як сомнамбула, розвернувся – і потопав дерев'яною ходою у бік села у сирому одязі. Сподіваюся, не занедужає. А поки що маю розмову з місцевою нечистю.

– Поклич свого господаря. Нам потрібно поговорити. Ти розумієш мене? – Спитав я, дивлячись у вічі русалці.

А в її риб'ячих очах був жах. Вона не чула в мені магії, вважала смертним, але не розуміла, чому я бачу її, невидиму для смертних? І як я зміг зупинити лише словом усіх мешканців озера. А мені не хотілося їй нічого пояснювати. Ця тварина мало не втопила дитини. І він був би далеко не першим.

– Кивни, якщо мене розумієш. – Сказав я підводний, стоячи на березі, але так і не заходячи у воду.

Вона повільно, не відводячи від мене очей, кивнула.

– Чудово. А тепер поклич водяного, інакше я…

– У цьому немає потреби, чужинцю. – Перебив мене скрипучий старечий голос. – Чого тобі потрібно і хто ти такий, щоб позбавляти нас законної здобичі? – І вже набагато тихіше, наче собі під ніс. – Отримають хоч малюсіньке Знамення, і думають, що схопили чорта за бороду ...

Переді мною з'явився старий. Він стояв прямо на воді, одяг, волосся, борода – немов із водоростей найрізноманітніших відтінків. А обличчя – біле з легкою синьовою. В іншому, досить людиноподібний. Але я знав, що це лише тому, що він сам обрав такий вигляд.

– Добрий вечір. – Почав я, прочистивши горло. – Мене звуть Іван і мені потрібне те, що лежить на дні вашого озера.

– Ваня, значить, – хмикнула водна погань, – а мені, може, потрібно було повечеряти? Але ти дав здобичі піти! Хто тепер її замінить?

Тут я їх почув. Голоси у голові. П'ять дівчачих голосів так ніжно кликали до себе, в озеро. Поринути у лагідну, зовсім не холодну воду. Змити втому минулого дня, пропливти в ідеально чистій воді, де видно саме дно… «Ваня… Ваааня… Йди до нас…».

– Це ваше підводне радіо, звичайно, дуже цікава штука, – почав я, дивлячись у вічі водяному, – але я все-таки правильно зробив, що не назвав тобі свого імені, Сомій Хвіст.

Водяний смикнувся, наче від удару. Жах виступив на його обличчі, і він блискавично пірнув у глиб озера. Але я досить добре розпитав Парамона перед від'їздом і Очі теж напряг. Я знаю його справжнє ім'я. Як і у випадку з домовиком, для водної нечисті це означає забагато.

– Сомій Хвіст, я тебе не відпускав! Повернися! – Гукнув я. Навіть Голос не довелося використати. І так спрацювало.

Старого ніби виштовхувало з глибин прямо мені під ноги. Видно було, що він чинив опір. Але ось, опинившись на березі, господар озера підняв погляд на мене. У ньому в рівних долях плескалися шок, страх і така ненависть, що я мимоволі відсахнувся.

– Я забороняю тобі і твоїм русалкам шкодити комусь із людей, Сомій Хвіст, зрозумів мене?

– Та хто ти такий?!! Це неможливо! – Загарчав у розпачі старий. І я почув тужливе п'ятиголосе виття під чорною водою.

– Повір, у цьому світі дуже мало неможливого, шановний… Зокрема, немає нічого неможливого у тому, щоб не вбивати людей, заманюючи їх у озеро.

– Що ти розумієш?! – Загарчав старий. – Нам потрібна сила! Чахнемо ми без неї! Коли маги не таїлися і жили в тутешніх селах, саме повітря було насичене силою! І смертні, до того ж, носили нам дари, щоб умилостивити. А що тепер? Всі дивні сім'ї прагнуть жити ближче до міста або в окультурених лісках, а нашу глушину вже років триста як жоден чаклун не відвідав. І жалюгідного Адепта не було, не кажучи вже про когось серйозніше! А смертні прості – усе забули, старих обрядів не пам'ятають, жертв не дають.

– І ви вирішили брати їх самостійно, так?.. – Тихо спитав я, злякавшись власного голосу.

– Ми просто не хочемо вмирати... Господар Ліса, Велес, змилуйся! – Водяний, що й до того стояв рачки, розпластався на землі, очі спрямував униз і бився головою об холодний травневий ґрунт.