Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Зізнатися, спочатку я розгубився. Навіть обернувся. Раптом і справді Велес стоїть позаду? Ні, лише я. За секунду зрозумів – Очі! Я так старанно моніторив озеро і прилеглі території, так глибоко закопався в життя нечисті, переглядаючи кожну жертву Чортова Озера, що мої очі перестали прикидатися звичайними і палали сонячним світлом, як ліхтарі. Та й що ще міг подумати водяний, якщо нікому іншому ім'я його не може бути відоме?

Я нервово зітхнув. Було дуже тяжко. Тяжко до сліз. Навіть руки почали тремтіти. Бо щось у мені наполягало на тому, щоб кількома словами Голосу Грому позбавити озеро і прилегле село від нечисті. Я відчував, що зможу зараз вбити всіх мешканців дна своїм Знаменням. Одним словом.

Інша частина мене говорила, що я не маю права так судити людей. Або нелюдь. Стратити їх, наче я цар всього і вся, без суду і слідства. Нехай за ними вбивств достатньо, але вони мали питання виживання. А в мене… Робота ката. Такого я на душу брати не хочу.

Була ще одна, третя сторона питання. Найгірша. Цинічна. Залишити водного старця та його виводок русалок жити у цьому озері. Допомогти їм зі здобуттям сили нешкідливим для смертного населення способом. І мати у вічно віддані союзники цілого водяного!

Не знаю, скільки часу ось так я стояв. Як довго біля моїх ніг лежав, боячись поворухнутися, водяний, але рішення я нарешті прийняв.

– Підведися, Сомій Хвіст. Я... вирішу ваше питання харчування, так би мовити. Без людських жертв.

– Владико?.. Дякую, Владико! Дякую, вік не забудемо! – Здається, водяний поліз цілувати мої ноги, але я швидко відскочив.

– Припини валяти дурня! Я не Велес. Але досить добре бачу, що улесливості в тобі ані капельки. Тільки страх перед сильнішим і здивування, звідки мені відомо твоє ім'я. Повторюю, про всяк випадок – забороняю тобі і твоїм русалкам: Парасковії, Тетяні, Ксанці, Марії та Олені завдавати шкоди людям!

Ось тут на глибині реально завили. Старий, мабуть, думав, що я забув про істині імена його підопічних, або я їх і не знав. Але не так сталося, як гадалося.

– А тепер, якщо з формальностями покінчено, будь такий ласкавий – ПРИНЕСИ МЕНІ ВІДЬМУ! – В останніх словах свого наказу я використав Голос Грому зовсім випадково, наче на автоматі. Але ефект не забарився. Водяного наче вітром здуло.

А за кілька секунд вода за три метри від берега завирувала. Я придивився і побачив десятки водяних вужів. Їх кількість зростала, поки на берег не вибралося ціле півтораметрове звивисте кубло з сотень плазунів. Мене мимоволі пересмикнуло. Не люблю змій. Потім я зрозумів, що гади виконували роль кур'єра. Кубло схлинуло назад у воду, залишивши лежати на березі в променях ущербного місяця, що підійнявся, жіноче тіло. Точніше те, що колись їм було.

Обліплене тванню, водоростями і якимось слизом щось зовсім не нагадувало сувору і в чомусь генільну магесу минулого. Я чітко бачив, що на тілі висить захисне заклинання, яке обійти я зможу тільки при фізичному контакті. Я бачив спосіб. Я знав, що це єдиний вихід. Але сама атмосфера того, що має бути, оточуючий антураж у вигляді ночі на повному нечисті озері і усвідомлення, що переді мною лежить істота, що залишається небезпечною навіть після смерті – дуже жахали.

Стало погано, здається, я навіть зблід. Не знаю, чи бачив це водяний зі своїми жінками, але мені було все одно. Огида до своїх майбутніх дій і гидливість ледь не змусили відмовитися від задуманого. Миготіли відверто підлі думки: «Та годі тобі! Ну перше ж заклинання ти взагалі без проблем здобув, чого ти? І одного Поцілунку Лелі вистачить, щоби тебе будь-який клан цілителів на руках носив! Поїхали додому, ну його все!». Але тут прокинулась стара-добра впертість і нестерпність, за які мене на минулій роботі звали Старим Дідом. Або просто – Дідом.

– Е ні, брате, – сказав я тихо сам собі, витираючи раптом спітніле чоло тильною стороною долоні. – У тебе під носом хрінь, за яку чаклуни та відьми готові пачками вбивати собі подібних. Це цілий скарб і ти без нього звідси не підеш!

Зібравшись із силами, я, поки короткий напад хоробрості не зник, вирішив закінчити все швидко. Врубив Очі на повну і підійшов до трупа Юлії Каргіної. Присів поруч зі смердючим тілом, глянувши туди, де колись було серце. Побачив щось на кшталт маленького сонця в мертвих грудях із чорнильно-чорним ядром у центрі. Я простяг праву руку та почав занурювати її в податливу плоть, що хлюпала під пальцями. Борючись із нудотою, я стиснув це сонце всередині мертвих грудей у ​​своєму кулаку. І тут мене за лікоть схопила ліва рука мертвої відьми!

– В ім'я Яги…

– На благо Господині Лісу!

Моторошний, скрипучий і в буквальному значенні слова мертвий голос загиблої чаклунки пролунав одночасно з моїм, ганебно-тонким вигуком. Все спрацювало, як треба. Фраза-ключ, якою я відповів решткам духу великої магеси, плюс відсутність навіть думок про те, щоб шкодити клану Каргіних, зіграли свою роль. Закляття пропустило мене, немов я був членом клану Каргіних і спадкоємцем їхніх таємниць та знань. І мені, крім вищого заклинання, що ретельно оберігалося навіть у посмерті, стали відомі й деякі інші таємниці дітей Баби Яги. Якщо бути точним, то Очі тепер готові були показати все, що знала Юлія Каргіна. А це дуже багато.

Так, про такий подарунок я й не подумав… Ішов сюди виключно за заклинанням, яке представляло, на мою думку, найбільшу цінність. А в результаті – мені доступні всі знання Архонта, який загинув сотні років тому. Таке знання важко переоцінити. Я просто не знав міри, якою можна було б виміряти важливість цієї інформації. Особливо – для Каргіних. Так, тепер мені тим паче є, що їм запропонувати. І навіть більше…