Читати книгу - "Дім для Дома"

— Ложечку Сара зберігала все життя, розмішувала нею цукор у чаї, коли чекала чоловіка з роботи. Потім і чоловіка не стало. Тепер померла і Сара.

А діти, де діти, питала єврейська пара. Але дітей не було. Те переховування в каналізації спричинилося до серйозних хвороб, ви ж розумієте... Та й усе, що сталося, було настільки страшним, що Сара не хотіла вже мати рідних, аби більше нікого не втратити. Ті, що стануть власниками її маленького спадку, ті, що її пам’ятатимуть, ті й будуть Сариними дітьми.

Я заслухався і забув: Мама Оля це просто вигадала. Історія була доволі правдоподібна — в ній навіть були застуджені яєчники Сари. Тож годі подумати, що ніякої Сари нема й не було ніколи. 

І це все, що треба? Чужі історії та почуття можна скласти в одну потрібну історію — ту, яку хочуть почути. І не треба, виявляється, без надії збирати ціле, єдине, правдиве — не треба, і взагалі — це, можливо, просто собача наївність... І хай там як, а туристка прошепотіла: «Ви знаєте, я ніколи не знала своїх батьків», — і придбала ложечку, дуже схожу на ту трофейну, з Берліна, якою Велика Ба годувала усіх дітей.

Мама Оля тепер, здається, й сама трохи вірить: все так і було. Хто його знає: може, жила така Сара у Львові?

— Ба-ла-ган! — полковник хапається за голову. — Балаган! Хто ж тебе таку брехливу ростив? Я тебе правду казати вчив! Тільки правду! Ти маєш знайти тих людей і повернути їм гроші! І черешні ці забери! І що ти там ще купила!

Я тихенько беру в зуби останню кістку і йду до кімнати — ще заберуть. Чесність чесністю, але перепрошую…

Добре, що полковник хоча би не здогадався, що то за срібна ложечка. Велика Ба мала її на почесному місці в серванті, Маша пишалася нею як свідком великої перемоги, а Оля — раптом захотіла її продати. Й можливо, не тільки тому, що потрібні гроші, а срібло завжди добре йде. Можливо, Оля хотіла її позбутися — віддати разом з усіма історіями, яких так ніхто ніколи й не розповів про війну.

Усе одно тою ложечкою вже ніхто не розмішував цукор у чаї.

Добре, що полковник не здогадався — інакше кричав би ще голосніше. Хоча куди ж голосніше? 

Розділ 11

Новий календар

 Ми наздоганяємо час у 2001-му. Чи то час нас наздоганяє?

Мама Оля приносить додому новий календар, на кожній сторінці — місто. Зима починається з Оперного, весна з італійського дворика, літо — з Домініканського Собору. Кам’яний пес, здається, дивиться прямо на мене. В зубах — факел, у лапах — не більше й не менше — планета Земля. 

Опорні стіни

 Літо спокійне. Дні у крамничці, вечори в парку. Трохи трусить Перу, вибухи трапляються де-не-де, та переважно в Ізраїлі. Одна ракета падає на одне футбольне поле в Іраку, один потяг сходить із рейок, розбивається рівно один російський літак і антиглобаліста — тільки одного — вбивають в Італії. Нічого такого. Осінь 2001-го обіцяє бути такою ж сонячною. Але люди, принаймні в місті, все більше пахнуть тривогою, кавою, якої п’ють усе більше, снодійним, валокордином, корвалолом і алкоголем. Коти у дворі на Лепкого шиплять безпричинно, як радіо мого старого. Щури раптом поділись кудись. І Цілики щось теж наче вчувають, говорять тихо, навіть полковник, — ніби прислухаються до чогось із зовні. Це просто вітер. Та Мама Оля міцно тепер тримається — за крамницю. Кіоски — легкі будиночки Еллі, готові летіти, а в антикварній крамниці речі важкі від історій, і пил осідає в шухлядах, на бюстах Леніна й порцелянових балеринах, на кожній стриманій європейській усмішці Богородиці в золотому окладі.Погода в Лондоні. Дощ у Сіднеї. Ш-ш-ш. Гей-парад. Полковник бурчить — неподобство. Кінофестиваль. Десь у Франції, мабуть. В Україні геть не до того. Ш-ш-ш. В Амстердамі псується погода. В Нью-Йорку безхмарне небо. В Нью-Йорку. Ш-ш-ш. В смерті журналіста винний наш український президент! Обезголовлене тіло знайдене... Ш-ш-ш. На виставці у Москві... Ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Досвідчені виживальці щось чують не гірше за псів. Світ крениться, риплять борти. Можливо, коли валили ненависні стіни, ніхто не подумав, що котрась з них відповідає за рівновагу. В місті таке трапляється, коли хтось робить ремонт. Їх в нас, до речі, тепер називають «євроремонтами», так, наче це не просто ремонт помешкання — ремонт цілої Європи. І валять стіни, і будують нові, і пробивають двері, і склять балкони, і збільшують вікна. Раніше львів’яни ділили австрійські апартаменти на кімнатки для комуналок, тепер — об’єднують знову. Євроремонт триває, й ніхто вже не скаже, які стіни були опорними, а які — лише вигадка попередніх нелегітимних господарів. Документи загубилися десь разом зі старими мешканцями та архітекторами. І тріщинки вкривають будинки, випускаючи запахи з кухонь на вулицю тоненькими потічками.

Ціликам не до євроремонту. Оля ховає зароблене в долари, долари — у панчоху, панчоху — в пакет целофановий, пакет — у щілину за скринею. Радіо старого шипить усе більше, сказати може все менше — скоро, можливо, замовкне зовсім. Усе менше слів, більшість із них все одно втратили значення: тільки ш-ш-ш. Ви слухаєте ш-ш-шипіння найкращ-щ-щої ш-ш-шиплячої радіостанції наш-ш-шого міста. Всю ніч сниться мені це ш-ш-ш — дощ припиняється тільки перед світанком.

Оля п’є каву, дивиться за вікно. Буде хороший день.

Львів все більше Олі подобається: в ньому стільки старих речей, які можна ще безліч разів продати. Вистачить на кілька поколінь антикварок.

Генріх обіцяв офіційно віддати Олі не лише її частку, але й свою — спадком віддати, коли помре. Це ж Оля оживила ТзОВ «Місто» — виторг такий, що старому антиквару й не снилося. Усміхнена, Оля йде на роботу:

— Бувай, прогульнице, — каже доньці. — Дивися за дідусем.

Маруся справді лишається вдома, на градуснику з невідомих причин 37,2. Зате можна побути з дідом, який все здає, все менше смажить млинців, усе частіше зойкає «Мамо!» І всі розуміють уже, що «мамою» є для нього й Велика Ба, і мати, і її мати,