Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Пізній вечір. Коридори офісу спорожніли, і лише слабке сяйво ламп пробивається крізь напівтемряву. Я зачиняю двері свого кабінету і прямую до виходу. Багато співробітників давно розійшлися, але за стійкою прийомної все ще сидить Кейт, дзьобаючи носом.

Красива блондинка. Кейт виглядає виснаженою - останнім часом їй було нелегко. Якось увечері, коли ми затрималися удвох, вона зізналася, що її наречений зрадив її буквально перед весіллям. Я слухала, але сама не стала ділитися своєю історією. Тоді Кейт з цікавістю дивилася на мій живіт, намагаючись допитатися, хто батько дитини. Я відмахнулася, сказавши коротко: "Не склалося".

- Кейт, ти додому не збираєшся? — питаю, підходячи до неї.

Вона махає рукою, наче відганяючи втому.

— Мабуть, ні. — позіхає і прикриває рота рукою. — Накопичилося роботи, запізнювалася останнім часом… Ну й начальник коситься, тож залишаюся до переможного.

Я розуміюче киваю.

— Постарайся все-таки не затримуватись довго.

- Подивимося, - відгукується Кейт, позіхаючи ще ширше.

Усміхаюся їй, прощаюсь і виходжу в прохолодну тишу вулиці. Освіжаюче. Вдихаю глибше, дивлячись у темне небо. Потрібно поспішати додому - мама одна, і після останнього випадку мені не хочеться залишати її надовго. Телефон вібрує в руці, висвічуючи повідомлення від неї: "Ти скоро?"

Я посміхаюся, відповідаючи, що вже вийшла і скоро буду, і повертаю телефон у кишеню. День сьогодні був насиченим: робота, Алекс… і, звичайно, думки про Блейка. Вже кілька днів він не дзвонить та не нагадує про себе. Можливо, він і справді почув мене і вирішив відступити. Полегшення впереміш із розчаруванням охоплює мене. Визнавати це розчарування не хочеться, адже так має бути краще. Потрібно навчитися жити без нього.

Думки повертаються до Алекса, і я ловлю себе на легкій посмішці. Він славний хлопець. Смішно згадувати, як він намагався мене розвеселити в кафе. Та й у роботі він цілком здібний, схоплює нальоту. Якби ще не зазіхав на моє місце, було б взагалі ідеально. Може, в нас вийде потоваришувати. Це допомагає відволіктися, може й допоможе перестати згадувати про Блейка. Хоча поки що виходить погано, та й що гріха таїти, я часто думала про нього, уявляла, що колись ми знову зустрінемося. Щоправда, сподівалася, що до того моменту все стихне, у мене буде нове життя, коханий хлопець, і я зможу спокійно його забути. Однак ще не все втрачено, правда? Попереду нові можливості. Я вже встигла трохи вивчити свого начальника. Картер складний, але може передумати і дати мені шанс залишитися на роботі. А там, може, й на дистанційну роботу мене відпустить. Все-таки нічого жахливого поки що не сталося.

Вийшовши на вулицю, я наштовхуюся поглядом на фігуру біля машини і мене немов струмом шарахає. Це Блейк. Він стоїть, притулившись до капота, і палить. Помічаючи мене, гасить цигарку і кидає її на землю. Ми мовчки дивимось одне на одного. Між нами невидима дистанція. Я завмираю, розширюючи очі, не в змозі поворухнутися. Моє серце робить стрибок вгору.

- Елайно!

Раптом лунає чийсь голос. Я повертаю обличчя і бачу Марка, що підходить до мене з іншого боку. Мене зустрічає його привітна усмішка, і він легко цілує мене в щоку, підходячи ближче.

- Привіт, - каже він.

- Я думала, у тебе справи? - Запитую я, трохи розгублена.

- Звільнився раніше, - відмахується Марк, оглядаючи мене з голови до ніг. — Ти чого не застебнута? На вулиці холодно.

Марк ніжно бере моє пальто і застібає, накриваючи мене своїм дбайливим поглядом. Він бере мою сумку, збираючись допомогти, і я ніяково червонію. Його автомобіль стоїть поблизу - скромний Hyundai, звичайно, далеко не розкішний Mercedes Блейка. Але це не так уже й важливо.

Я по інерції знову повертаю погляд до Блейка. Він стоїть віддалік і дивиться на нас із похмурим, пронизливим поглядом, буквально пропалюючи, від чого мені стає не по собі.

— Поїхали? — вириває мене з думок голос Марка.

— Так, звісно, ​​тільки треба заїхати до магазину. Мама просила купити овочів на вечерю.

- Без проблем. Скажеш де, я зупинюся, — відповідає Марк.

Раптом тишу розриває гучний стук дверцят і вереск шин. Я обертаюся і бачу, як автомобіль Блейка зривається з місця і зникає вдалині, залишаючи клуби пилу. Щось болісно стискується у грудях. Проковтнувши, я повертаю погляд до Марка і натягаю усмішку.

— Поїхали, — кажу я і вкладаю свою долоню в його руку, дозволяючи йому забрати мене геть.