Читати книгу - "Вода, павутина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось і мій насуплений тато. Зараз буде «гладимо котика». А ні, спершу вони мусять трохи погиркатися.
Іду я за завісу розмірковувати, але не про гусениць, які грають і співають.
Борис Горак не затримався в Давида надовго. Лише строго сказав Катарині, що вимагатиме у заввідділенням навести лад у Давидовій палаті. Процесії перейшли будь-які межі, а це не храм Матері Божої Бистрицької, щоб приходили всі, кому заманеться.
Хава Наґіла
Дамір трохи втомився і, не кажучи нічого Малій Пречистій, вибрався з натовпу, перейшов на світлофорі в місці, де вулиця Вуковарська входить у Тратинську, і дійшов до бетонного острівця з годинником.
Вони спинилися біля квітів, які оточували годинник.
Неподалік розташувався чоловік-оркестр. Чекав, доки в найближчій церкві закінчиться літургія зі співами, які транслювали через колонки, щоб люди, що юрмилися перед вхідними дверми, також могли брати участь у літургії, як і ті, хто продавав і купував на ринку.
Дамір відвернувся від чоловіка-оркестру і підняв руку. Показав на церкву. Рідко це робив.
— Це церква святого Йосифа.
— Знаю.
— Ну так. Звичайно, знаєш, все ж таки він… твій наречений.
— Ні, він був моїм чоловіком.
— Як був?
— Так. Був.
— І його церква тебе не цікавить?
— Ну, нехай він турбується про те, що йому належить. В мене свої клопоти.
Голос її звучав знервовано.
— Хіба ви… вгорі… не разом?
— Вгорі зустрічаються ті, хто належить до одного покоління, а не родини. Родичі зустрічаються в свята, як і тут. Багато хто дивується.
— А де це «вгорі»?
— Це так тільки кажуть. Людина не може собі уявити нічого поза своїми мірилами, тому так і кажуть: «Вгорі». Звичайно, не вгорі.
— А де?
Вона поглянула на нього пустотливо.
— Вгорі!
Він засміявся.
— В тебе не дуже добрі стосунки зі святим Йосифом?
— Зі святим Йосифом добрі. Але він не завжди був святим. Колись був моїм чоловіком. Йосиф. Чоловіки ніколи не бувають святими.
Вона махнула ручкою.
— Між чоловіками і жінками завжди є нез’ясовані речі. Краще тобі не знати.
Бачив, як вона опустила голівку і в такий спосіб припинила цю тему. Дамір хитався легенько, щоб не схвилювати її.
Щось почув. Не було нічого неприємного, і він заспокоївся. Чекав, доки звук повністю наблизиться. Наче хтось далеко-далеко співає.
Опустив голову низько, наскільки міг, і нашорошив вухо. Чи це вона співає? Ні, йому це не здалося. Дійсно співала.
— Співаєш?
— Співаю.
— Якусь церковну? Може, підспівуєш ту пісню з церкви?
— Прошу? Та ні, що ти. Співаю звичайну.
— Можеш голосніше?
— Можу.
Напружився, затримав дихання. Нарешті почув хриплий голосок:
— Хавааа наґілла, хава наґілла, хава наґіла веніс меха… Нумо, Даміре, співай зі мною!
— Я не вмію співати.
— Знаєш, всі вміють співати.
— Я не вмію.
— Нумо за мною. Хавааа наґіла.
— Та не вмію.
— Ну ж бо, ну ж бо… Хавааа…
Заспівав.
— Хаава наґіла, хава наґіла…
— Ось бачиш, вмієш!
Дамір заспівав. Мала Пречиста також співала.
Ніхто не чув, але пісня чудово лунала під годинником на Трешнєвському ринку.
Hava nagila, hava nagila, hava nagila venis meha
Hava neranena, hava neranena…
Доспівавши до кінця строфи, засміялися, як це завжди роблять люди, коли їм ніяково через неочікувані веселі співи.
— Що ти ще вмієш співати?
— «Мадам Баттерфляй».
Засміялася, знову було чути, наче дитина стукає нігтиком по склу.
Дамір не розумів ні що вона сказала, ні чому сміється. Щоб вийти із ситуації, сам заспівав.
— Хава наґіла…
Вона підхопила. Вони співали, гарно співали.
Перехожі розступалися, більш виховані опускали голови і пришвидшували крок. Їм було так неприємно-неприємно дивитися на старого дебільного інваліда, який щось мимрив і слинився, хитався біля квіткового острівця, яким був прикрашений старий трешнєвський годинник.
Врешті їм набридли співи.
— Про що ми співали?
— Закликали людей радіти.
— Якою мовою ми співали?
— Івритом.
— Якою?
— Івритом.
— А якою мовою ти співала, коли була малою… дитиною?
— Не пригадую, щоб співала. І не пригадую, щоб коли-небудь була дитиною. Тоді дитинство тривало недовго. Особливо в дівчаток.
Навіть розсердилася. В її голосі чулася й гіркота.
— А особливо у гарненьких дівчаток.
Це вона наголосила, хоча не була певна, чи Дамір зрозуміє її фразу.
— А якою мовою ти говорила?
— Напевно, арамейською. Але доказів цього нема, а я не пригадую. Мені здається, що моя мова весь час одна й та. Незважаючи на те, як її інші називають. Так воно є з мовами. Ти завжди говориш тою самою, своєю мовою, незважаючи на те, як її інші називають.
— Я не чув про таку мову. Ту, яку ти згадала.
— Багато хто не чув. Ось тут дивись — повна церква людей, а серед них, може, нема нікого, хто знає, якою мовою я розмовляю.
— Скажи, ти всі мови на світі знаєш?
— Багато знаю, але не всі. Не всі.
— А чому?
— Тому що є люди, які ніколи про мене не чули. Їхньої мови не знаю.
Трішки дорікнула йому.
— Даміре, ти б хотів за кілька днів дізнатися те, що інші ціле життя вчать.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.