Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

- Рай, а ти ...? - договорити своє запитання я не змогла, адже, тоді б точно розплакалася.

- Я живий! - відразу попередив він, здогадуючись, що саме мене хвилювало. - Тут усі живі. Принаймні, поки що.

- Так, це ти мені допоміг не звалитися в тому коридорі? - здивувалася я.

- Я щойно вас побачив, - похитав він головою. - Не знаю, кого ви там зустріли, але, точно не мене. Втім, бачив я тут пару душ, що заблукали. Може, хтось із них тобі допоміг.

- Можливо, - я замислилася.

- Ти можеш пояснити, де ми? – втрутилась в розмову Тіффані. - І чому ти тут опинився?

- Справді, Райан, чому ти тут? - я закліпала очима, продовжуючи боротися з бажанням заплакати.

- Це місце для тих, хто, як і я, зараз в комі, - сказав він. - Наші свідомості знаходяться за межами нашого світу.

- І що з ними потім відбувається? - запитала я, згадуючи, як недавно ми бачили потопаючу в підлогу капсулу.

- Так все, як і в житті, - знизав хлопець плечима. - Або виходять із коми, або йдуть в кращий зі світів. Чи чули сирену? Так ось, коли вона гуде та все навколо біле, то значить, що людину повернули до тями. А якщо все червоніє, означає, що людину врятувати не вдалося.

- Звідки ти це знаєш? - здивувалася Тіффані.

- Я тут чимало часу вже, ось і в курсі про все, - розвів він руками.

- А чому інші тут не ходять? - я вказала на капсули. - Тут має бути досить людно.

- Мабуть, їм не так треба перебувати тут, як мені, - знизав плечима Райан. - Все ж, моєю метою було зустрітися з тобою, Есмі. Ось, мабуть, я й зміг з'явитися в цьому приміщенні. Не знаю як, але я знав, що ти десь поруч. І що ми зустрінемося. Я розкидав в різних місцях фантики, щоб ти знала, що я поруч.

- Те, що ти ці цукерки їси, пам'ятаю, - я була здивована таким діям мого друга. - Однак, я не здогадалася, що вони якось з тобою пов'язані.

- Це на тебе не схоже, - засміявся Райан. - Ну, так, ти тепер знаєш, чому я тут. А для мене ще таємниця, що ти тут робиш. Може, час твоєї розповіді?

Сподіваючись, що часу нам вистачить, я постаралася розповісти коротко про все, що зі мною сталося з того самого моменту, як вирушила з професором Фростом на покарання вночі.

Втім, новина про те, що я страж межисвіту, здивувала й Тіффані, якій я не встигла все так детально розповісти.

- Я думала, що твої вміння закінчуються здатністю бачити духів, - здивовано дивилася на мене Тіффані.

- Я теж багато чого думала, - кивнула їй. - Але мене зараз хвилює більше, звідки в Райана стільки фантиків. Може, й цукерки є?

Хлопець посміхнувся, сунув руки в кишені та дістав звідти жменю цукерок.

Не чекаючи пропозиції скуштувати їх, ми з Тіффані схопили по одній та проковтнули. На жаль, вони, просто, розтанули в роті, як дим. Тоді я згадала, чому мене навчав Алекс, та вирішила поділитися знаннями з друзями.

- Перед тим, як відкусити цукерку, треба вимовити ладхамемо, - зі знанням справи, повідомила про незнайоме раніше заклинання. – В неї з’являться  вага та смак. Правда, частково.

Я й сама сказала заклинання, після чого кинула шоколадний виріб до рота. Відчуття було, ніби з'їла шоколадну кисневу пінку.

Голод трохи відступив. І, хоч, я знала, що це, лише, ілюзія, була рада й такому.

- Що будемо робити далі? - запитав Райан.

- Нам треба знайти вихід, - знизала плечима я. - Ти тут лише свідомістю знаходишся, а ми тілами. Довго без справжньої їжі ми не зможемо.

- Розумію, - кивнув Райан. - Ну, я можу провести вас до межі цього світу. А далі -  сумніваюся, що зможу дістатися без шкоди. Я пробрався в коридори й ледве повернувся звідти. Здавалося, що мене там розчавить повітря. Мабуть, далі цього місця, я не маю права пройти.

- Але ти маєш право прокинутися та порадувати нас після повернення з цього гидкого місця, - підмітила Тіффані. - Ти, навіть, уявити не можеш, як усіх змушуєш хвилюватися.

- Й, до речі, Райан, що, взагалі, сталося? - тепер, коли все було тут зрозуміло, до мене дійшло, що я можу дізнатися в друга причину його жахливого стану. - Мене, взагалі, звинувачували в нападі на тебе, і довелося довго доводити свою невинність.

- На жаль, я не зрозумів, хто на мене накинувся, - хлопець кивнув нам та повів вперед. - Того вечора твоє повідомлення змусило мене вийти занадто пізно з нашого будиночку Хоча, я й раніше блукав в такий час. Тож, не думай, що звинувачую тебе. Ти в цієї справі ні до чого. Просто, крім мене, хтось ще блукав по території академії. Більш того, цей хтось відкрив ті двері в пагорбі. Я його покликав, але мене вдарили ззаду.

- Виходить, на тебе напав не той, хто відкрив двері, а хтось інший? - я задумалась, аналізуючи розповідь Райана. - А що-небудь ще пам'ятаєш?

- Був момент, коли я прийшов до тями, - кивнув Райан. - Їх, справді, було кілька осіб. Принаймні, я чув розмову. Скільки точно було, я не знаю. Все, що пам'ятаю, в одного з них було кільце, як у тебе.

- Може, в однієї з них? - Тіффані трохи здивувалася та акцентувала увагу на статеву приналежність винуватців. - Не пам'ятаю кілець на руках у наших хлопців.

- Це були хлопці, - похитав головою Райан. - Я теж здивувався. Тому, напевно, й пам'ятаю цей фрагмент. Потім вони побачили, що я прийшов до тями, і зробили все, щоб я знову відключився.

- Жорстоко, - зіщулилася я, уявляючи, як все відбувалося. - Хто ж на таке здатний?

- Не знаю, - Райан на мить зупинився, а потім продовжив шлях. - Коли ти мені написала, Феруса не було в кімнаті. Але він часто допізна десь ходив.

- Це той, який не був радий мене бачити? - я згадала день, коли прийшла до будиночку хлопців-першокурсників нашого факультету. - І чому цьому блондину ночами не спиться?

- Не знаю, - відмахнувся хлопець. - Я в його особисте життя не поспішаю встрявати. У мене свого вистачає.

- Це коли воно в тебе встигає розвиватися? - усміхнулася я.

Тіффані скривилася та приклала пальця до губ. Ну, явно, вона більше знала.