Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Вийшла з хати мати й зойкнула.

— Мамо, допоможіть! — попросив Яремко. — Я занесу цю бабусю в хату, а ви заведіть коня у двір.

— Хто вона? — запитала мати, перелякано дивлячись на незнайому жінку з заплющеними очима.

— Мамусю, я не знаю, але вона сказала, що — від Бібігуль!

— Ой, та вона ж уся кров’ю стекла!

— Мамочко, їй треба допомогти! У вас є всіляке зілля?!

— Та є, синку, є, зараз щось придумаємо!.. Ой, яка вона бліда!.. Кінь хропе — біду чує…

— Нічого, нічого, він, видно, її з великої біди виніс…

Фатьма отямилася через кілька хвилин. Відчуваючи, що вона ось-ось ізнову порине в непам’ять, стара туркеня заговорила швидко і про найголовніше:

— У Канів!.. У Канів!.. Кладовище біля замку… Свіжа могила неподалік од дальньої огорожі. Там ще найвищий осокір стоїть… У могилі — домовина, в домовині — Бібігуль… Вона спить уже кілька тижнів… Уніатське кладовище… Розкопайте її, це недовго, там дошки, я заклала, щоб їй було чим дихати, щоб не задихнулася… Кінь… відведіть коня… — і вона знову зомліла.

— Мамочко, — закричав Яремко на всю хату, — рятуйте й лікуйте цю жінку, а я помчав у Канів! Зараз же!

— І ми — з тобою! — вийшовши з сусідньої кімнати, сказали Ляскало й Цабекало.

— А вістку до самого Борецького хто передасть? — гостро запитав Яремко.

— Ми й передамо, — лаконічно відповів Ляскало.

— Після того, як допоможемо тобі в Каневі, — додав Цабекало.

У глибині хати важко хтось закашлявся.

— Тату, — закричав Яремко. — Одужуйте! Ми помчали по мою Бібігульку! Вона ще є на світі!..

Ох, і летіли ж вони того дня через яри та долини, через гори та пагорки! Сонце летіло услід за ними, хмари відставали від них, і тільки Дніпро з лівого боку виблискував то срібно, то золотисто, то сталево…

Під вечір вони вже мчали вуличками Канева, і білі та рябі кури перелякано злітали на тини майже з-під їхніх копит.

Промчали повз замок…

— Ех, десь тут живе мати нашого Закривидороги, — хекнув Ляскало. — Привіт би від пана полковника їй передати…

— Передамо іншим разом, — так само хекнув Цабекало. — Бог простить… Зараз у нас інша справа…

Ось, нарешті, і кладовище. Козаки спішилися, взяли коней за поводи й поволеньки пішли між могилами. Довго йшли вони, шукаючи найвищого осокора, а біля нього — свіжу могилу. І нарешті знайшли… Горб на могилі був вищий, ніж на інших, а коли Яремко почав уважно роздивлятися її, то виявив, що в одному місці з-під землі виглядає стара дошка. Спробував ворухнути її — і почув, як у глибині ями посипалася земля на щось тверде. Зрозумів: земля сиплеться на віко труни, в якій лежить його Бібігулечка!

Треба було дочекатися ночі. Вдень розкопувати могилу не можна. Правда, не можна цього робити і вночі. Але ж уночі ніхто не побачить…

Так вони стояли, похиливши голови й познімавши шапки, і незчулися, як підійшов до них цвинтарний сторож.

— А, це ви до тієї, що померла в темниці? — запитав він.

— До неї, — відповів Яремко. — А звідки ви знаєте, що вона померла в темниці?

— Я такого не казав… — злякався сторож.

— Сядьте коло нас, дідусю, — мовив Ляскало.

А Цабекало тут же вийняв з сумки сулію горілки, кілька корців, дві цибулини, шмат сала й хліба.

— Пом’янемо християнську душу, дідусю!..

— А — це треба, це треба, — сказав сторож. — Учора не поминали. Така ж гарна лежали в домовині, така ж молода. І — нікого біля неї: тільки два отці-єзуїти та стара ота туркеня, що в замку служить… Сьогодні, кажуть, цілий день її шукали — десь поділася стара…

— А як же записано цюю дівчину у ваших книгах? — запитав Яремко.

— Та ніяк… «Ганна» — та й усе. Ні роду, ні племені… А, видно, гарна була дівчина, та так і не нажилася на світі…

Випили чарку, випили другу й третю. Не так козаки пили, як сторожеві наливали… І ось, коли стемніло, він сказав:

— То її замучили в замку! Ніхто не знає, а я знаю! Скільки літ прожив!.. Там багато нашого люду мучиться, пан Єжи Сондецький — то великий кат, прости Господи! Один тільки чоловік із тих темниць вийшов, так це козак Андрій Закривидорога — отой самий, що життя нашому гетьманові Михайлові в битві врятував!.. Тепер він знаєте де?

— А де? — поцікавилися Ляскало й Цабекало.

— Де?! Далеко! Не кожному треба знати! З найбільшим турецьким єнералом Бекіром-баші узвар їхній п’є! О! Шербет називається…

— Та ще в шахи грає! — додав Цабекало. — Раз-два — й мат!

— Е-е-е, чого не знаю, того не знаю!..

Випили ще, потім іще… Дід уже був зовсім готовий. Тепер можна було його відвести додому і взятися за діло, задля якого приїхали вони сюди.

Коли вони вже доводили діда до його хатини — а йшов він, вельми й вельми гойдаючись, бо кожного ж кроку перед ногою мов розверзалася прірва, — то побачили біля брами мовби дві постаті, які непомітно хотіли сховатися за кущі… Та, власне, й сховалися…

— А… — сказав сторож. — Та це ж святі отці-єзуїти, що вчора нашу Ганнусеньку поховали… Така гарна дівчинонька була… Така гарна! Мов жива… Тільки вже ніколи слова не мовить і очей не розплющить… Агей, отче Влязло? Отче Казимеже!

Ніхто не озвався. Мабуть, старий помилився. Привиділося п’яному…

Вони поклали діда хропіти, а самі негайно пішли назад, до осокора, де прив’язані були їхні коні, та до могили…

Озирнулися. Нема нікого. Тут же почали руками відгрібати землю з могили. Шкода, не взяли в діда лопати! А то б робота йшла швидше…

Нарешті, землю з дощок зсипано вбік. Тепер треба прибрати самі дошки!.. І це не забрало багато часу!..

І ось уже Яремко опускається в могилу. Ляскало й Цабекало допомагають йому спуститися. Руки в них міцні, мов зроблені з заліза. З такими руками нічого не страшно.

Яремко підіймає віко труни. Місяць заглядає зверху в яму і осяює бліде обличчя дівчини.

— Бібігулечко моя! — беззвучно кричить Яремко, нахиляється і обережненько виймає дівчину з домовини.

Відчуває: вона холодна, але вона не задубіла. Вона лежить, наче спить, але не дише. Вона мов жива, але серце в неї не б’ється…

— Бібігулько моя кохана, — шепоче він. — Що ж вони з тобою скоїли?

Він подає дівчину довгорукому Цабекалові, той, весь осяяний місяцем, підводиться на повен зріст. Яремко вилазить із ями — і тут Ляскало, підводячи коня, шепоче:

— Сідай! Сюди йдуть якісь люди — мабуть, гайдуки самого Сондецького.