Читати книгу - "Долі та фурії"

Дорогою додому вони купили одну сосиску в м’ясника, у якого був такий вигляд, наче він ось-ось лусне. Бабуся взяла валізку, а дівчинці дала білий паперовий пакет. Поки вони дійшли до важких синіх дверей будинку, її руки були вкриті червоним липким жиром.

Квартира бабусі була не так охайна, як порожня. Підлога із необробленої деревини, ніби з неї здерли шкуру. На стінах колись були картини, після них залишилися темні плями на блідих квітчастих шпалерах. Усередині було не тепліше, просто не так вітряно. Бабуся помітила, що дівчинка тремтить, і пояснила:

— Тепло дорого коштує.

Вона примусила дівчинку підстрибнути п’ятдесят разів, щоб зігрітися.

— Стрибки безплатно! — сказала вона. Знизу в підлогу постукали ручкою віника.

Вони поїли. Орелі показали її кімнату: комірчина, замість ліжка на підлозі стьобана ковдра, складена вдвічі, низький полог із одягу бабусі, від якого йшов сильний запах її шкіри.

— Поки я не вкладу тебе спати в комірчину, спатимеш у моєму ліжку, — сказала бабуся. Орелі прочитала свої молитви під її наглядом.

Орелі вдавала, що спить, поки бабуся ретельно вмивалася, чистила зуби содою, накладала косметику й пахтилася. Вона пішла. Орелі дивилася на узори від лампочки на стелі. Коли вона прокинулася, її вже перенесли в комірчину. Двері були зачинені. У спальні чувся голос чоловіка, голос бабусі, скрип ліжка. Наступного дня було вирішено, що вона мусить увесь час сидіти в комірчині. Їй дали старі, ще материні комікси про Тінтіна й ліхтарик. З часом вона вже розрізняла три чоловічі голоси: один густий і масний, як паштет, другий із якимось дурнуватим смішком, а третій гуркітливий, ніби напханий камінням.

Продукти, які швидко псувалися, бабуся тримала на підвіконні, де їх патрали голуби або цупили пацюки. Чоловіки з’являлися і щезали. Орелі мріяла про пригоди в дивних намальованих країнах із коміксів, не звертала уваги на шум і розмови, зазвичай вона тоді просто спала. Вона вже ходила до школи і була в захваті від акуратності й порядку, від ручок з ампулами, розлініяного паперу, від краси орфографії. Вона любила полуденок, який давали в школі: печиво мадлен із шоколадною начинкою і молоко в мішечках. Їй подобався галас інших дітей, вона із захопленням стежила за їхніми іграми. Так вона й жила років із шість.

Якось навесні, після свого одинадцятого дня народження, Орелі прийшла додому й побачила, що бабуся лежала роздягнена на ліжку. Вона задерев’яніла, шкіра була крижана. Язик вивалився з рота. На шиї виднілися якісь плями, а може, то були поцілунки. [Ні.] Два нігті були зірвані, кінчики пальців у крові.

Орелі повільно спустилася вниз сходами. Консьєржки вдома не було. Орелі пішла вулицею, зайшла до бакалійника на розі і, тремтячи, чекала, поки він закінчить зважувати спаржу дамі в хутряній шапці. Він був добрий до Орелі, взимку пригощав її помаранчами. Коли вони залишилися самі, він нахилився до неї, усміхаючись, і вона пошепки розповіла йому про те, що побачила. Його обличчя стало серйозним, і він кудись побіг.

Трохи згодом вона опинилася в літаку над Атлантикою. Внизу виднілися пір’їсті хмарки. Вода збиралася складками і розгладжувалася. У незнайомки в кріслі поруч із нею було м’яке плече й ніжна рука, яка все гладила й гладила волосся Орелі, аж поки дівчинка й заснула. Коли прокинулася, вона була вже в зовсім іншій країні.

Її викладачі французької мови у Васарі дивувалися:

— У вас зовсім немає акценту, — відзначали вони.

— О, так, — казала вона мимохідь. — Мабуть, у минулому житті я була маленькою французькою дівчинкою.

А в цьому житті вона була американкою і звучала, як американка. Її рідна мова ховалася глибоко під сподом. Але так само, як коріння, проростаючи, зриває бруківку, її французька мова так чи інакше впливала на її англійську. Наприклад, у тому, як вона вимовляла слово «forte» (сильна сторона) в такому ось реченні: «Робити так, щоб твоє життя котилося по рейках, Лотто. Це і є моя сильна сторона». У неї воно звучало сильно, жіночно. Лотто тоді подивився на неї з цікавістю, перепитав: «Ти хочеш сказати: for-tay?» на американський лад.

For-tay: якесь безглузде слово. «Певна річ», — сказала вона.

Або такі: faux amis (фальшиві друзі перекладача). Actually (насправді) замість currently (нині). Abuse (ображати) замість mislead (обманювати). «Мені нічим дихати», сказала вона у фойє у вечір прем’єри, коли натовп накинувся на Лотто, «у цій affluence (розкоші)». Вона мала на увазі crowd (натовп), хоча, якщо вдуматися, то слово, яке вжила вона, також підходить до ситуації.

Хоч говорила вона легко й швидко, та не завжди правильно чула й розуміла. Усе своє доросле життя вона вважала, що всі важливі речі — заповіти, свідоцтва про народження, паспорти, єдине фото маленької дівчинки — люди зберігають у спеціальному місці в банку, яке називається Safety Posit box (скринька підтвердження безпеки, замість Safe-deposit box — банківська скринька або дослівно: скринька безпечного зберігання). Безпека — річ така, треба бути готовим її підтвердити в разі чого.

7

Її язик ще й досі не загоївся відтоді, як вона перекинулася на машині. Матильда мало розмовляла. Язик болів, але тиша була на її боці. Коли вона розмовляла, вона виказувала свою неприязнь.

Вона виходила вночі й полювала на чоловіків. Лікар у своєму халаті, від якого пахло йодом і ароматизованими сигаретами. Хлопець, який продавав бензин у «Stewart», із м’якими, як пух, вусами й здатністю помпувати годинами, мов самотня вишка в сухих степах Техасу. Мер маленького села, де Матильда й Лотто так щасливо жили; власник боулінгу; сором’язливий розведений чоловік із великою пристрастю до квітчастої постільної білизни. Ковбой із чоботищами за чотириста доларів, чим він з гордістю їй похвалився. Саксофоніст негритянського джазу в місті на весіллі.

Уже тоді вона завоювала певну популярність, не вимовивши жодного слова. Директор школи; власник мисливського табору; тренер із кросфіту з дельтовидними м’язами, кожна завбільшки з ручну гранату; не дуже відомий поет, якого вони з чоловіком зустрічали в місті та який у загальному пориві також здійснив своє імпульсивне паломництво до неї, коли вона горювала за Лотто. Як він доторкався до неї, вона відчувала холод його обручки.

Вона підчепила якогось лисіючого чоловіка, водія шкільних автобусів. Єдине, що йому було потрібне — обійняти її й плакати.

— Яка гидота, — скривилась вона. Вона стояла посеред кімнати мотелю, усе ще в бюстгальтері. Того дня в басейні вона дуже коротко обстригла своє волосся. Пасма плавали на поверхні, мов потонулі змії.

— Перестаньте плакати, — попросила вона.

— Я не можу, — сказав він. — Вибачте.

— Вибачаю, — сказала вона.

— Ви така гарна, — правив він своєї. — А я такий самотній.

Вона важко опустилася на край ліжка. На ковдрі була зображена якась сцена в джунглях.

— Можна я покладу голову вам на коліна? — попросив він.

— Ну, якщо вам так треба, — згодилась вона. Він опустив голову й притулився щокою до її стегон. Вона напружилась від ваги його голови. Його волосся було м’яке й пахло недухмяним милом, і їй було видно, що шкіра в нього була приємна, рожева й гладенька, як у поросятка.

— Моя дружина померла, — розповідав він, і його губи лоскотали її ногу. — Шість місяців тому. Рак грудей.

— Мій чоловік помер чотири місяці тому, — промовила вона. — Аневризма. — Вона помовчала. — Я виграю, — підсумувала вона.

Його вії ковзали по її