Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Як  би  там  не  було,  а він  раптом переконався у правдивості  людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що  трохи  наївно і трохи  налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда,  як якогось казкового звіра  чи  якесь невидане чудо.

Він  щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі  обнімати і цілувати малих, а найменшу — Ольгу  — підняв, пригорнув,  і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо  дідова   кошлата борода була така  лоскітлива...

— Рідненькі мої,  — прошепотів Ярослав. — Ходімо ж зі мною до хоромів! Така  радість сьогодні буде  у старого одинокого князя! Та й ви  в дорозі притомилися...

2

Тиждень промайнув, як  одна  година. На  честь  дочки та зятя, князя Новгород-Сіверського, Ярослав щодня влаштовував  лови на  лисиць, кабанів, ведмедів, а вечорами у його кам’яній гридниці, оздобленій фресками та  глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гості стомлювалися від надміру  страв, гули  гуслі, гриміли бубни, бриніли цимбали, заливалися ріжки та  сопілки. Ні  Ігор, ні  Євфросинія не могли вибрати зручної хвилини, щоб  наодинці поговорити з  батьком про   княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так,  щоб  такої хвилини не  випало.

Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було  вирушати у зворотну дорогу. І тоді  Ігор, якому ніколи не  бракувало рішучості, пішов напролом.

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода,  ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до  спільного сніданку. — А  ми  так  і  не поговорили з тобою про  все,  що  нас  турбує. Сьогодні, княже,  ми  з  княгинею ні  на  лови не  поїдемо, ні  на  пир   не прийдемо. Стомилися ми  від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх  примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей  у молоді Ігореві, в яких  щасливо поєдналася небесна голубінь очей  матері-новгородки і  зоряна темрява прекрасно дикуватих очей   бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як  князь і  княгиня  бажають... Я  звелю обідній стіл накрити для  трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя  Ярослава. Стрільчасті вікна з олов’яними рамами, в які було  заправлене прозоре скло, виходили на  південь, і осіннє  сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл  був  повен наїдків та напоїв. На  срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею  в череп’яних мисках духмяно  парувала гаряча підлива на  смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з  морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На  дерев’яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба,  підсмажених на  рижієвій олії  грінок, пухких пиріжків з м’ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром   та  калиною до  меду.   Вина теж  було   вдосталь, а  ще стояв жбан медяної сити  та запітнілий — з холодного льоху — глек  хлібного сирівцю.

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу  — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по  другий бік  — князь Ігор  з княгинею Євфросинією.

Їли  мало, а пили тільки ситу  та сирівець.

Виждавши  для    чемності  якийсь  час,    Ігор  рубонув з плеча:

— Княже,  настав час  повести  розмову про   те,  заради чого  ми  з  княгинею завітали до  тебе,  — про  княжича Володимира...

— Я  знав, що  приїхали ви  не  мене, старого, провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш  зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще  один син  — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти  старий, княже, і  рано чи  пізно прийде час,  коли золотокований Галицький стіл  осиротіє[47]. Хто  ж посяде його? Невже Настасич, син  Настаськи?

— Він — мій  син! — наголосив на слові  «мій» Ярослав.— Не  забувай, Ігорю!

— Тату!  — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син  по закону! Ні  Бог, ні люди  не зрозуміють тебе,  якщо ти посадиш після себе   Олега!   Володимир —  законний  твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним  і визнати його за сина!

— За  сина!  — гнівно вигукнув Ярослав. — Та  чи  знаєте ви,  що  він  засилав послів до  короля польського та  короля угорського, щоб  заручитися їхньою підтримкою на випадок моєї   смерті?! Ніби не  відав, недолугий, що  вони тільки й ждуть  цієї  нагоди, щоб  загарбати Галич!  Вони й зараз роздерли б,  розшматували б Галицьку землю, та  бояться моєї сили!  Бо  я підпер гори  Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть  самі  стати князями! Вони вже  не раз  виступали проти мене!  Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна бліднучи. — Як же їй було,  бідній?

Ярослав не  відповів на  її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій  дім,  погрожували мені  смертю, кинули в  поруб мого   сина Олега, порубали мою  челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його  матері княгині Ольги Юр’ївни, які  не  розуміли, що  боярство — то найбільший ворог князів і  держави нашої. Половці  б’ють нас  ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як  ті криваві  собаки, ладні  розірвати моє  князівство на  шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра,  винищити наших дітей!..  У вас  п’ять  синів. Хто знає, як складеться їхня  доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких  навіть мені  важко приборкати!..[48]  Володимир не розуміє, що  він потрібен їм тільки до того  часу,  поки вони не знищать мене, а як  упаду я,  упаде  й  він!  Він  слабший за  мене і не  зуміє  загнуздати їхню  сваволю!.. Хіба я про  себе  дбаю?  Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої  радощі, та  не  вони змушують мене чинити так,  як  я чиню. Я думаю  передусім про  те,  як уберегти Галицьке  князівство  від  загибелі, від  занепаду. Я все  життя зміцнював  його,  збагачував, розбудовував, і воно стало  наймогутнішим на Русі.  З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може  зрівнятися силою. Це  два крила Русі,  що  несуть наш  народ у майбутнє. Київ занепадає,  бо самі  князі, гризучись за нього,