Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я відчула, як втома накриває мене з головою. Все, що сталося сьогодні, виснажило мене до краю.

— Мабуть, я піду ляжу, — тихо сказала я, відступаючи назад.

Андрій не став затримувати. Лише легенько стиснув мою руку, ніби нагадуючи, що я не сама.

— Відпочинь, Настю, — його голос був теплим і спокійним. — Завтра буде новий день.

Я кивнула і зайшла в кімнату. Закуталась у ковдру, але сон не поспішав приходити. В голові крутилися слова Андрія, спогади про Олега, про все, що втратила і ще не зрозуміла, що знайшла.

Заплющивши очі, я нарешті дозволила собі відключитися від думок. Завтра буде новий день.

Наступного дня я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Андрія вже не було вдома—він залишив записку, що поїхав у справах і повернеться пізніше.

Я саме пила чай на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Моє серце прискорилося. Хто це міг бути? Я не чекала нікого.

Повільно підійшла до дверей і, глибоко вдихнувши, відчинила.

На порозі стояв Олег.

Я завмерла, відчуваючи, як все тіло напружилося. Він виглядав виснаженим—очі червоні, волосся скуйовджене, губи стиснуті в тонку лінію.

— Настю… — його голос був хрипким, ніби він довго не спав. — Можна зайти?

Я хотіла гримнути дверима перед його носом, хотіла сказати, що між нами все скінчено, але… не змогла. Замість цього просто мовчала, дивлячись на нього.

— Будь ласка, — додав він тихіше. — Мені треба з тобою поговорити.

Я не відповіла, просто відступила вбік, даючи йому пройти. Закривши за ним двері, повільно пішла на кухню. Олег мовчки пішов за мною.

У кухні панувала тиша, лише годинник на стіні рівномірно відраховував секунди. Я сіла за стіл, схрестивши руки на грудях, а Олег залишився стояти, ніби не знав, що робити.

— Кажи, що хотів, — мої слова прозвучали холодно, і я навіть відчула задоволення від цього.

Він потер обличчя долонями, важко зітхнув і нарешті заговорив:

— Настю, я не зраджував тобі. Я нічого не пам’ятаю, але… я знаю, що цього не було. Віка все підлаштувала.

Я пирхнула.

— Зручно так говорити, правда? Але я ж бачила тебе. Бачила її в твоїй сорочці!

— Я вигнав її того ж ранку, — перебив він. — І все згадав. Вона щось підмішала в каву, коли приходила за телефоном. Я втратив пильність, бо був п’яний… але я не торкався її, клянусь!

Його голос тремтів, і в очах була відчайдушна благання. Але чи могла я в це повірити?

Не знаю.

— То ти з нею пив каву? — запитала я, намагаючись контролювати свій голос, але він все одно видав моє роздратування.

Олег заплющив очі, ніби зібравшись із думками, а потім глухо відповів:

— Вона наполягала. Я був п’яний, Настю… Віка прийшла, сказала, що забула телефон. Я впустив її, бо просто хотів, щоб вона забрала своє і зникла. Вона зварила каву, говорила щось… Я вже погано пам’ятаю той момент, але після кількох ковтків мені стало важко думати… а далі — провал.

Я глянула на нього, стискаючи пальці в кулак.

— І ти справді не пам’ятаєш нічого? Ти прокинувся голим у ліжку!

Олег зціпив щелепи, різко провів рукою по волоссю.

— Я знаю, як це виглядало. Але я клянусь, що не робив нічого! Настю, невже ти думаєш, що після всього, що ми пережили, я міг би так вчинити?

Його голос зірвався на шепіт. А я мовчала. Бо всередині мене билися дві частини: та, що вірила йому, і та, що бачила все на власні очі.

— Тоді чому її телефон був у тебе? — запитала я, не відводячи погляду.

Олег знітився. Здається, сам тільки зараз задумався над цим.

— Я… Я не знаю, — пробурмотів він, опустивши голову. — Віка сказала, що забула його, а я навіть не перевірив. Я був п’яний і розбитий після всього… Настю, мені здається, що вона все це підлаштувала.

Я стиснула губи.

— Підлаштувала? І як саме? Ти впустив її двічі. Ти пив з нею каву. Ти заснув, і вона опинилася в твоєму ліжку в одній сорочці. Олег, як мені в це не вірити?

Він підняв на мене погляд, сповнений відчаю.

— Я сам не знаю, як це сталося! Але я не зраджував тобі, я клянусь! Настю, ти мене знаєш…

Я заплющила очі й видихнула.

— Я думала, що знаю…

Олег потер лице долонею, ніби знімаючи втому, а потім глухо промовив:

— Віка приходила ще до того… Першого разу вона показувала мені фото, де ти сидиш у кафе з якимось чоловіком. Сказала, що ти мене зраджуєш.

Я відчула, як щось стислося всередині.

— І ти повірив? — голос зрадницьки здригнувся.

— Я… не знав, що думати, Настю. Після того першого фото в парку, після нашої сварки… А тут ще це. Я був злий, розгублений.

Я гірко всміхнулася.

— Тобто ти навіть не запитав мене? Не подумав, що я можу все пояснити?

Олег мовчав, винувато дивлячись у стіл.

— Хто це був? — нарешті порушив він тишу.

Я стиснула губи.

— Старий знайомий. Ми випадково зустрілися, випили кави і розійшлися. Але ти не дав мені шансу сказати це.

Олег заплющив очі, а потім тяжко зітхнув.

— Я ідіот, так?

Я не відповіла.

Я мовчки дивилася на чашку перед собою, обертаючи її в руках. У голові все перепліталося — Віка, фотографії, той день у кафе…

— Вона за мною стежила, — раптом промовила я вголос, і ця думка, озвучена, здалася ще реальнішою.

Олег підвів на мене очі.

— Що?

— Віка за мною стежила, — повторила я твердіше. — Вона знала, де я була, знала, з ким зустрічалася. Вона хотіла, щоб ти бачив лише те, що вона підсовувала тобі.

Олег стиснув щелепи.

— Вона сама зізналася, що найняла когось, щоб слідкувати за тобою… Я був такий злий, що навіть не задумався, наскільки це…

— Хворобливо? — підказала я.

Олег кивнув, обхопивши голову руками.

— Я такий ідіот…

Я відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як у мені наростає розчарування.

— Олег, якби ти просто поговорив зі мною, ми б уникнули всього цього…