Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Потрапити на лікування

            Бачу милого біля воріт шпиталю і біжу до нього. Підхоплює в свої обійми. Парамедик привезла кількох хлопців і поїхала. Знайомство не відбулося. Бо він зателефонував, вже коли були майже біля нього. 

        На прохідній мене не хочуть пускати, бо ж цивільних і дружин туди не пускають. Тільки бійців на комісію та консультації лікарів й парамедиків. Та я нахабно прориваюсь на територію. Маю переконатися, що він відправиться на лікування, тож зараз для мене не існує кордонів. 

— Нас за це можуть покарати, — каже у слід немолода жінка з прохідної. Ну, не побіжить же вона мене наздоганяти  я молодша швидша і вкрай вмотивована зараз.

— Кажіть, що я через паркан залізла з іншого боку. Я так і скажу, якщо що, — кидаю у відповідь і поспішаю вперед.

Направлення у Андрія чомусь до лора.

— Якого біса? Тобі до невролога треба, а не слух перевіряти, — починаю злитися.

         Наче розповідав, що парамедик така суперова, а тут одразу лажа якась. Набирає її.

— Забула, допишіть там через кому самі, — знітилась дівчина.

          Ну, от вже добре, що я тут. А він не побачив би і лишився без направлення і лікування. Знаходжу ручку, дописую. І Андрій веде в іншу будівлю до невролога. Він тут комісію проходив не раз, тож орієнтується. В мене ж голова йде обертом, якщо чесно, що й куди. Перед кабінетом чимала черга, але каже, що зазвичай ще гірше. Тривале очікування він переносить вкрай важко і нервово. Особливо те, що хтось виходить, і чергу відслідкувати стає складніше, а хтось приходить і наче без черги намагається пройти. Комунікація - не його, а це просто чітка тому ілюстрація. Відправляю посидіти збоку, слідкую за чергою сама зосереджено і спокійно. Приймають дві лікарки і ще двоє лікарів то приходять, то йдуть. Раптом медсестра починає розподіляти чергу.

— Є хто з направленнями на госпіталізацію?

— Так є!

— В чергу за той стіл. На консультацію спеціаліста - за ці два. 

        Отже, черга перед нами тепер значно скорочується. Вкотре подумки дякую Всесвіту та дитячому неврологу за це направлення. Але лікаря немає, до якого нам треба. А пройшло вже чотири години. 

        За півтори години в малого в лікарні своє лікування і я маю встигнути за ним додому і туди відвезти вчасно. На контроль за його онлайн-навчанням звісно забила, то якось потім. Лишити Андрія з невирішеним питанням життя і смерті не можу, бо він в такому стані, що не домовиться як слід. Тут по ходу і хворих за здорових приймають, бо казав, що його і вперше до Лиману відправляти невролог не вважала за потрібне влітку. Довіри до цього місця щось все менше. На щастя, парамедик, як оце я зараз, зубами вчепилася, посварилась з неврологом, пішла до головного лікаря і вибила йому туди направлення, а потім і друге. Нарешті приходить потрібний лікар і кілька бійців, що перед нами його чекали, з ним і зі своїм парамедиком кудись йдуть. Знати б на скільки..

— Андрію, підйом! Швидко до кабінету. Ти наступний.

      Тепер чекати якось морально легше. Тут лікар його точно побачить, коли б не повернувся, навіть, якщо незабаром мені, кров з носа, доведеться піти. Але повертається відносно швидко.

— Направлення?

— Ось! 

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot