Читати книгу - "Чотири сезони"

— Це максимум, що я міг зробити в тій ситуації, щоб не збурювати підозр, — сказав Дюссандер. — Той Френч, хоч він і йолоп, виконує свою роботу. А ти тепер виконай свою.

— І що це означає? — Спотворене обличчя Тода віщувало грозу, у голосі бриніла лють.

— Ти вчитимешся. Наступні чотири тижні ти вчитимешся більше, ніж будь-коли раніше в житті. Більше того — у понеділок ти обійдеш усіх своїх учителів і попросиш у них вибачення за те, що так занедбав навчання. Ти…

— Це неможливо, — сказав Тод. — Чуваче, ти не січеш. Це неможливо. Із природничих наук та історії я відстаю мінімум на п’ять тижнів. А з алгебри — то й на всі десять.

— Байдуже, — сказав Дюссандер. І налив собі ще бурбону.

— Розумником себе вважаєш? — прокричав йому Тод. — Ну то я твоїх наказів не виконуватиму. Ті часи, коли ти давав накази, у далекому минулому. Вкурив? — І враз він понизив голос. — Найбільш небезпечна для життя штука, яка в тебе є в кухні, — це липка стрічка від мух фірми «Шел». Ти просто старий каліч, який пердить гнилими яйцями, коли схаває тако. Готовий закластися, що ти і в ліжко дзюриш.

— А тепер послухай мене, шмаркатий, — тихо промовив Дюссандер.

Зачувши це, Тод розлючено сіпнувся.

— До сьогодні, — ретельно добираючи слова, почав Дюссандер, — існувала ймовірність, дуже хистка ймовірність, що ти можеш мене здати й вийти сухим із води. Я не думаю, що тобі це вдалося б, враховуючи, у якому розшарпаному стані твої нерви, але тепер не про це. Формально це було можливо. Але тепер усе змінилося. Сьогодні я зіграв роль твого діда. Такого собі Віктора Боудена. Ні в кого навіть підозри не закрадеться, що я зробив це без… як же це слово?.. о, потурання з твого боку. Якщо все це випливе, хлопче, твоя репутація почорніє ще більше. І аргументів для захисту в тебе не буде. Сьогодні я про це подбав.

— Хотів би я…

— Він би хотів! Хотів! — зненацька проревів Дюссандер. — Забудь про свою хотілку, мене від твоїх хотінь на ригачку тягне, твої хотіння собачого гівна в канаві варті! Єдине, що я хочу від тебе почути, — чи розумієш ти, у якій ситуації ми опинилися?

— Розумію, — пробелькотів Тод. Поки Дюссандер на нього кричав, він міцно стискав кулаки. Тод не звик, щоб на нього підвищували голос. Він розтиснув пальці та втупився поглядом у криваві півмісяці від нігтів на шкірі. Рани могли бути й глибші, якби за останні чотири з гаком місяці в нього не з’явилася звичка гризти нігті.

— Добре. Тоді ти люб’язно перепросиш усіх учителів і будеш сліпати над підручниками. У вільний час у школі ти навчатимешся. Під час обідньої перерви навчатимешся. Після школи приходитимеш сюди й навчатимешся. А у вихідні приходитимеш сюди й знову робитимеш те саме.

— Не тут. Удома.

— Ні. Удома ти битимеш байдики й спатимеш на ходу, як це робив досі. Якщо ти будеш тут, я зможу стояти в тебе над душею й наглядати. Я зможу захистити власні інтереси в цій справі. Я зможу тебе опитувати. Слухати твої уроки.

— Якщо я не схочу приходити, ти мене не примусиш.

Дюссандер зробив довгий ковток.

— Твоя правда. Тоді події розвиватимуться за дотеперішнім сценарієм. Ти провалиш усі предмети. Цей шкільний консультант, Френч, очікуватиме, що я виконаю обіцянку. Коли цього не станеться, він зателефонує твоїм батькам. Так вони дізнаються, що добряк містер Денкер на твоє прохання вдавав твого дідуся. Дізнаються про виправлені оцінки. Про…

— Ой, та замовкни вже. Я прийду.

— Ти вже прийшов. Починай з алгебри.

— Оце вже ні! Уже майже вечір п’ятниці!

— Відтепер ти вчитимешся щовечора, — тихо проказав Дюссандер. — Починай з алгебри.

Тод вибалушив на нього очі — ненадовго, лиш на мить, потім знову їх опустив, щоб покопирсатися в рюкзаку й намацати підручник з алгебри. Але цього часу вистачило, щоб Дюссандер встиг угледіти в тих очах убивство. Не образно — у буквальному розумінні. Минуло вже багато років, коли він востаннє бачив той темний, палючий, пильний вираз очей. Але таке не забувається. Те саме він міг розгледіти у власних очах, якби під рукою було дзеркало того дня, коли він дивився на беззахисну хлопцеву потилицю.

«Я мушу захистити себе, — із деяким подивом відзначив про себе він. — Коли недооцінюєш когось, робиш це на свій страх і ризик».

Він цмулив бурбон, і гойдався, і дивився на те, як хлопець робить уроки.

Близько п’ятої вечора Тод попедалював додому на своєму велику. Він почувався геть знесиленим, розбитим, очі пекло, усередині закипала безсила лють. Щоразу, коли його погляд відривався від друкованої сторінки, від усього того нестямного, незрозумілого, хрінового й тупого світу множин, підмножин, упорядкованих пар і декартових координат, у кухні оживав деренчливий старечий голос Дюссандера. Крім цих моментів, він увесь час мовчав… тільки капці, що стукали по підлозі, доводили до сказу та порипувало крісло. Він сидів у ньому, як стерв’ятник, що чекає, коли жертва дійде до кондиції. Навіщо він узагалі в усе це вплутався? Як він міг у це вплутатись? Це ж гаплик, повний гаплик. Того дня він трохи відчув землю під ногами (частина теорії множин, через яку він так болюче перечепився до різдвяних канікул, стала на місце з майже чутним клацанням), але думати, що він надолужить достатньо матеріалу, щоб так-сяк витягти контрольну з алгебри наступного тижня бодай на «D», видавалося неможливим.

До кінця світу лишалося п’ять тижнів.

На розі він побачив блакитну сойку. Вона лежала на хіднику, кволо розтуляючи та стуляючи дзьоба. Марно силкувалася встати на свої пташині лапи й поплигати геть. Одне крило в неї було розчавлене, і Тод зрозумів, що її збила машина. Збила й відкинула на тротуар, мов фішку в грі. Одне око-намистина втупилося в нього.

Ще довго Тод на неї дивився, злегка стискаючи широкі ручки свого велосипеда. Повітря стало помітно