Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маленька паризька книгарня 📚 - Українською

Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маленька паризька книгарня" автора Ніна Георге. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 79
Перейти на сторінку:
але з видом на Портісоль, крихітний пляж для купання, де відпочивальники лежать рушник до рушника. Деякі старі квартири в Парижі більші, ніж цей будинок, але не такі чудові.

Його кольори змінюються від червоного фламінго до золотисто-жовтого порошку карі. Із однієї зі спалень видно тільки пальму, сосну, безліч квітів і задню стіну маленької каплички, а далі, за ´ібіскусами, море. ¥о´ену точно сподобалися б такі поєднання кольорів: рожевий з «бензином», рожевий з «мокрим бірюзовим». Я вчуся стояти на своїх двох ногах, Катрін.

Відколи тут оселився — замість орендної плати ремонтую цей фламінго-карі будиночок. Він належить Андре і його дружині Полін. У них немає часу, щоб самим зробити ремонт. І дітей, яких можна упросити допомогти їм, вони також не мають. Їхній дев’ятикімнатний пансіон винаймають на все літо.

Я сумую за Блакитною кімнатою № 3 на першому поверсі, за хрипким голосом Андре і його сніданками, за заднім двором, накритим зеленим листям. Андре трохи нагадує мого батька. Він сам готує для своїх постояльців із напівпансіоном. Полін розкладає «солітер» або ворожить на картах таро на прохання якої-небудь старої леді і створює затишну атмосферу. Я бачу, як вона курить і щось стиха примовляє, розкладаючи карти на пластмасовому столі. Вона запропонувала мені поворожити на долю. Чи варто згоджуватися?

Їхні прибиральниці (Еме, білява, товста, горласта й дуже смішна, і Сулум, маленька, худенька, сувора, зморщена олива, з пронизливим сміхом, що наче ллється з її беззубого рота) свої відра з водою носять, надівши ручки на руку, неначе паризькі дами — сумки Віттон і Шанель. Я часто зустрічаю Еме в церкві, єдиній у гавані. Вона співає, а в її очах водночас стоять сльози. Служби тут дуже людяні. Хлопці-служки біля вівтаря молоді, вдягнені в такі нічні сорочки, з чарівними усмішками на обличчях. Санарі виказує певні ознаки загальної фальші багатьох туристичних напрямків на півдні.

Треба співати, як Еме: плачучи від щастя. Я знову почав наспівувати у ванні якісь мелодії, наче підлаштовуючись під ритм струменів несправної лійки душу. Та інколи досі здається, що я зашитий у власній шкірі, наче живу закритий у якійсь невидимій коробці, а всі інші — назовні. У такі моменти навіть власний голос видається мені зайвим.

Я прибудовую навіс над терасою, бо хоч сонце тут і поблажливе, проте це — наче вітальня аристократа: тепла й безпечна, затишна й розкішна, та якщо спека триває занадто довго, вона враз перетворюється на жорстоку, загрозливу і задушливу. Від другої до п’ятої, а то й до сьомої після полудня ніхто в Санарі не ризикує з’являтися надворі. Усі ховаються в найхолодніше місце в будинку, роздягненими лягають на керамічні плитки в підвалах і чекають, поки краса і спека нарешті зглянуться над ними. Я обмотую голову вологим рушником і ще один кладу на спину.

Із кухонної тераси, яку я будую, між щоглами човнів у гавані можна розгледіти яскраві фасади будинків, але найгарніше — це блискучі білі яхти й маяк на кінці хвилеріза, звідки пожежна служба запускає в небо свою гуркітливу піротехніку на День взяття Бастилії. Навпроти видніється громаддя пагорбів і гір з Тулоном і Йєром за ними. Уздовж скелястих виходів породи назовні щедро розкидані маленькі білі будиночки.

Тільки якщо стати навшпиньки, можна побачити старовинну квадратну сторожову вежу Saint Nazaire. Навкруг неї побудовано готель «Hôtel de la Tour» — простий куб, у якому кілька німецьких письменників переживали жахи воєнного лихоліття. Манни, Фейхтвангери, Брехт, Бонді, Толлер. Один Цвейг і другий також Вольф, Зегерс і Массарі, Фрітці: яке чудове ім’я для жінки.

(Вибач, Катрін, це вже скидається на якусь лекцію! Папір стерпить; автори — ні.)

Наприкінці липня, коли моя гра в петанк нарешті вийшла за межі майстерності нікому не цікавого новачка, із-за рогу Quai Wilson біля старої гавані виступив низенький, пухкий неаполітанець, — на голові панама, вуса тремтять, ніби в кота, котрий допався до сметани, під руку з ним — жінка, обличчя якої відображало все тепло її серця. Кунео і Семі! Вони зупинилися на тиждень, залишивши баржу під наглядом ради Кюізері. Схиблена на книгах Lulu була на своєму місці — серед таких, як і сама.

Звідки? Як? Чому? Бурхливі вітання.

— Чому ви ніколи не вмикаєте свого телефону, ви, паперовий осле? — бушувала Семі.

Однак вони знайшли мене й без нього. Через Макса і, звичайно ж, мадам Розалет, сподвигнуту на шпіонаж самим лише альтруїзмом. Вона пильно вивчила поштові марки на моїх листах до тебе і вже давно засікла мене в Санарі. Без таких консьєржок друзі й коханці в цьому світі просто не вижили б! Хто знає, може, кожен із нас грає певну роль у цій великій книзі життя? У когось добре виходить кохати, а в іншого — стежити за коханцями.

Звичайно, я знаю, чому зовсім забув про телефон: занадто довго прожив у паперовому світі. Я орієнтуюсь у світі за допомогою саме таких «ґаджетів».

Упродовж чотирьох днів Кунео допомагав мені з муруванням і намагався навчити ставитися до куховаріння, немов до любощів. Його надзвичайні уроки — справжні майстер-класи — почалися вже на ринку, де продавці по самі вуха завалені горами помідорів, бобів, динь, редиски кількох видів, малини, картоплі й цибулі, фруктів. У кафе-морозиві біля дитячої каруселі ми їли солоне карамельне морозиво. Трохи підсолене, з припаленою карамеллю, солодке, жирне і холодне. Ніколи не смакував кращого морозива, і тепер я їм його щодня (а то й щовечора).

Кунео вчив мене дивитися руками. Він показував способи дізнатися, що і як обробляється. Навчав мене нюхати і розуміти, які інгредієнти поєднуються і чого можна досягти, використовуючи їхні пахощі. Він поставив чашку меленої кави в мій холодильник, щоб вона увібрала в себе сторонні запахи. Ми тушкували, смажили й запікали на грилі рибу.

Якщо ти ще попросиш мене щось тобі приготувати, я порадую тебе всіма фокусами, яких навчився.

Мій маленький великий друг Семі зробила мені в пам’яті ще одну, останню, зарубку мудрості. Цього разу вона не кричала — а їй подобається покричати. Вона міцно обняла мене, коли я сидів, дивлячись на море та рахуючи його кольори, і дуже тихо прошепотіла:

— Ви знаєте, що між кожним закінченням і кожним новим починанням лежить півсвіту? Ця середина шляху називається часом страждань, Жане Одинак. Це — болото; це — місце, де збираються разом ваші мрії, турботи і забуті плани. У цей час ваші кроки стають важчими. Не можна нехтувати цим переходом, Жане, між прощанням і новим стартом. Дайте собі необхідний

1 ... 60 61 62 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька паризька книгарня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленька паризька книгарня"