Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Сюзанна дивилася на нього нажаханими очима, в яких читалася недовіра: Тед же ледь приховував нетерплячку. Втім, напевно, в цій розповіді він вбачав щось важливе, бо мовчанки своєї не порушував.

— Майже тисяча, — повторив Дінкі. — Бо вони були розгублені й самотні, і думали, що Джим Джонс — їхній друг. Тому що — вдумайтеся — їм нікуди й ні до кого було повертатися. Тут те саме. Якби Руйначі об’єдналися, вони могли б своєю ментальною кувалдою засандалити Прентиса й Горностая, і всіх тахінів разом з кан-тої аж до сусідньої галактики. Натомість є лише я, Стенлі й кумир усіх, Суперруйнач, незрівнянний містер Теодор Бротіґен з Мілфорда, штат Коннектикут. Випуск Гарварду тисяча дев’ятсот двадцятого року, драмгурток, дискусійний клуб, редактор газети «Крімзон» і — авжеж! — член товариства «Фі-Бета-Гівнюків»[46].

— Ми можемо довіряти вам трьом? — запитав Роланд. Питання прозвучало оманливо недбалим тоном, мало не побіжно.

— У вас нема вибору, — сказав Тед. — Нікого іншого у вас нема. І в нас теж.

— Якби ми були на їхньому боці, — додав Дінкі, — думаєте, нам не було б що взути, крім мокасинів, зроблених з довбаних гумових шин? У Блакитному Раю тобі дають усе, крім елементарних речей. Зазвичай ти про них не думаєш, але… ну, скажімо, так: якщо в тебе на ногах лише алгулсьєнтівські капці, злиняти стає набагато важче.

— І все одно мені насилу віриться, — сказав Джейк. — Тобто в те, що всі ці люди спільними зусиллями нищать Промінь. Не ображайтесь, але…

Дінкі повернувся до Джейка. Його руки стислися в кулаки, губи зійшлися в розлюченій посмішці. І одразу ж Юк зайняв позицію перед хлопцем. Він тихо гарчав і шкірив зуби. Але Дінкі його не помітив, а може, не звернув уваги.

— Невже? А знаєш що, малий? Я таки образився. Мене, бляха, ти образив. Ти хоч знаєш, як це: жити вічним вигнанцем, коли з тебе весь час збиткуються, завжди бути, як та Керрі на випускному?

— Як хто? — збентежено перепитав Едді, але Дінкі вже так розлютився, що не звернув уваги.

— Там є люди, які не можуть ходити або розмовляти. В одної дівчини нема рук. Ще в кількох гідроцефалія, тобто голови в них, бляха, завбільшки зі штат Нью-Джерсі! — Він відставив руки від своєї голови на два фути в обидва боки, і вони всі подумали, що це явне перебільшення. Та згодом дізнаються, що це не так. — Ось наш бідолаха Стенлі — він один з тих, хто не може говорити.

Роланд глянув на Стенлі — блідого, з порослим щетиною обличчям і густими темними кучерями на голові. На вустах стрільця з’явилася слабка подоба усмішки.

— Я гадаю, він може говорити, — сказав Роланд. — Стенлі, чи ти носиш ім’я свого батька? Думаю, так.

Стенлі опустив голову, і кров шугонула йому в обличчя. Проте він усміхався. Та водночас знову розплакався. «Що, в біса, тут відбувається?» — не міг збагнути Едді.

Тед, очевидячки, теж нічого не розумів.

— Сей Дескейн, чи можу я запитати…

— Ні, ні, перепрошую, — мовив Роланд. — Ваш час спливає, так ви сказали, й ми всі це відчуваємо. А чи знають Руйначі, що їм дають їсти? Чим їх годують, аби збільшити їхню силу?

Тед рвучко сів на камінь і подивився вниз на плетиво колій.

— Це якось пов’язано з тими дітлахами, яких вони перевозять через станцію, так?

— Так.

— Вони не знають, і я теж, — так само важким тоном промовив Тед. — Насправді ні. За добу нам згодовують десятки пігулок. Уранці, опівдні й увечері. Деякі — то вітаміни. Деякі призначені для того, щоб ми були слухняні, я в цьому не сумніваюся. Мені пощастило очистити від них свій організм, а також організми Дінкі й Стенлі. Та тільки… щоб таке очищення подіяло, стрільцю, людина має сама цього прагнути. Розумієте?

Роланд кивнув.

— Я вже давно підозрював, що нам дають ще якісь… ну не знаю… підсилювачі роботи мозку… але пігулок так багато, що годі визначити, які з них які. Що саме робить нас людожерами чи вампірами, чи тими й тими водночас. — Він замовк, дивлячись на неймовірний промінь світла. Потім простягнув руки в обидва боки. Дінкі взявся за одну, Стенлі — за другу.

— Дивіться, — сказав Дінкі. — Вам сподобається.

Тед заплющив очі. Інші двоє наслідували його приклад. Якусь мить не відбувалося нічого, лише троє чоловіків стояли обличчям до темної пустелі й променя Сесіла Б. Демілля… стояли й дивилися, Роланд знав напевне. Навіть із заплющеними очима.

Промінь блимнув і згас. На дванадцять секунд Девар-Тої поринув у темряву, як і пустеля навкруги та схили Стік-Тете. Дінкі хрипко (та не без утіхи) зітхнув і зробив крок назад, відокремлюючись од Теда. Ще мить — і Тед відпустив руку Стенлі та повернувся до Роланда.

— То ви зробили? — спитав стрілець.

— Ми втрьох, разом, — відказав Тед. — Але найбільше — Стенлі. Він надзвичайно потужний передавач. Одна з небагатьох речей, які здатні налякати Прентиса, ницих людей і тахінів, — це втрата штучного світла. А це трапляється дедалі частіше, і не завше через наше втручання в роботу машинерії. Просто самі машини… — Він знизав плечима. — Непридатніють.

— Як і все навколо, — завважив Едді.

Тед повернувся до нього, без тіні усмішки на вустах.

— Але не настільки швидко, містере Дін. Це підривання позосталих двох Променів слід припинити, і якомога швидше, інакше буде пізно. Ми з Дінкі та Стенлі допоможемо вам, якщо це буде в наших силах, навіть якщо для цього потрібно буде вбити всіх Руйначів.

— Звісно, — підтвердив Дінкі, нещиро всміхнувшись. — Якщо преподобний Джим Джонс це зробив, то чим ми гірші?

Тед нагородив його несхвальним поглядом і знову повернувся до Роландового ка-тету.

— Може статися, що до цього й не дійде. Але якщо дійде… — Зненацька він підвівся й ухопив Роланда за руку. — Невже ми справді людожери? — хрипким, рипучим голосом спитав він. — Невже ми їли дітей, яких Зелені Плащі привозили з Пограниччя?

Роланд мовчав.

Тед повернувся до Едді.

— Я хочу знати.

Едді не відповідав.

— Мадам-сей? — звернувся Тед до жінки, яка сиділа в Едді на стегні. — Ми готові допомогти вам. Невже ви не допоможете нам, не відповісте на моє питання?

— А що це змінить? — спитала Сюзанна.

Декілька секунд Тед не зводив з неї очей, а потім повернувся до Джейка.

— Ви з моїм юним другом як дві краплини води схожі один на одного, — сказав він. — Розумієш, синку?

— Ні, але мене це не дивує, — відказав Джейк. — Тут завжди все так відбувається. Постійно якісь… е-е… збіги.

— Ти розкажеш мені те, про що я