Читати книгу - "Син"

Стіґ з матір’ю поїхали на ті вихідні в Ліллехаммер, на турнір з вільної боротьби. Батько зазвичай теж їздив з ними, але цього разу сказав, що мусить залишитися вдома, закінчити якусь службову справу. Стіґ переміг у своїй ваговій категорії, і коли вони повернулись додому, побіг до батька в кабінет, щоб похвалитись. Батько сидів спиною до нього, опустивши голову на стіл. Спершу Стіґ подумав, що батько закуняв за роботою. Потім він побачив пістолет.

– Я до того бачив цей пістолет лише раз. Мій батько мав звичку записувати щось у свій щоденник, сидячи у себе в кабінеті. Щоденник у чорній шкіряній палітурці з жовтими сторінками. Коли я був малим, він казав, що це його сповідь. Я спершу навіть думав, що ходити до сповіді – це те саме, що писати, аж доки учитель з релігії у школі, коли мені було вже одинадцять, пояснив, що «сповідатись» означає розповісти комусь про свої гріхи. Коли я повернувся зі школи того дня, я прокрався в батьків кабінет і знайшов ключі від столу – я знав, де він їх тримає. Я хотів дізнатись, які гріхи в мого батька. Я відімкнув шухляду…

Марта зітхнула так, наче це вона розповідала щось про себе.

– …але щоденника не було. Замість того я знайшов чорний пістолет старого зразка. Я замкнув шухляду, повернув ключ на місце і вислизнув з кабінету. Мені стало соромно. Я ж почав був шпигувати за рідним батьком, хотів викрити його. Я ніколи нікому не сказав про це і ніколи більше не намагався з’ясувати, де він тримає щоденник. Та стоячи того дня у батька за спиною в його кабінеті, я згадав про той випадок. Це було мені покарання за те, що я зробив. Я поклав руку йому на потилицю, щоб розбудити. Його тіло було не просто холодним. То був холод особливий – жорстокий, мармуровий. Холодом смерті віяло від його тіла. І я знав, що це моя провина. Потім я побачив лист…

Марта дивилася на вену на його шиї, коли він розповідав їй, як прочитав листа. Як побачив, що мати стоїть у дверях. Він розповів, як спершу намірявся подерти лист, вдати, що того листа ніколи не існувало. Але він нездатен був зробити це. І коли прийшла поліція, він віддав їм лист. І він відчув, дивлячись на них, що вони теж хотіли б той лист подерти. Вена на його шиї надималась, як у недосвідченого співака на сцені. Або в когось, хто не звик багато говорити.

Його мати почала приймати антидепресанти, призначені лікарем. Далі ще й інші таблетки, вже на власний розсуд. Але, як вона казала, ніщо не допомагало ліпше і швидше, ніж алкоголь. Отак вона почала випивати. Горілка на сніданок, обід і вечерю. Він намагався опікуватись матір’ю, утримувати її від таблеток і випивки. Заради цього він змушений був покинути боротьбу та інші позашкільні заняття. Шкільні вчителі приходили до них додому, дзвонили у двері, питали, чому він, недавній відмінник, взірцевий учень, тепер сачкує і скотився на двійки, і він мусив якось від них відкараскуватися. Стан його матері погіршувався, вона стала зовсім неврівноваженою і врешті-решт – схильною до самогубства. Йому було шістнадцять, коли, прибираючи в материній спальні, він надибав серед таблеток шприц. Він знав, що це. Чи принаймні для чого це. Він уштрикнув його собі в стегно, і враз укол змінив усе на краще. Наступного дня він пішов на Плату і купив свою першу дозу. Шість місяців по тому він продав з дому все, що можна було легко перетворити на готівку, і безсоромно обкрадав свою беззахисну матір. Він не дбав тепер ні про що, а менш за все – про самого себе: йому потрібні були тільки гроші, щоб звільнятись від болю і страху. Оскільки він не мав іще вісімнадцяти і йому не загрожувала в’язниця для дорослих злочинців, він почав сплачувати за свою пристрасть до наркотиків, зізнаючись у чужих злочинах – незначних пограбуваннях і крадіжках, у яких звинувачували тих чи інших дорослих злочинців. Коли йому виповнилося вісімнадцять і пропозиції такого роду припинились, а потреба в грошах на наркотики тільки зростала, він погодився взяти на себе відповідальність за два вбивства в обмін на стале забезпечення наркотиками на весь час перебування у в’язниці.

– А тепер ти відбув свій термін? – запитала вона.

Він кивнув.

– Я точно відбув.

Вона зісковзнула з морозильної камери і підійшла до нього. Вона не думала – для цього було вже запізно. Вона простягла руку й торкнулася вени на його шиї. Він подивився на неї великими чорними зіницями, що заповнювали майже всю райдужку. Потім вона обняла його за талію, і він обійняв її за плечі – як пара танцюристів, які не можуть вирішити, хто з них має вести. Вони стояли так якийсь час, тоді він притягнув її до себе. Він палав, у нього, здається, був жар. Чи у неї? Вона заплющила очі, відчула його ніс і губи на своєму волоссі.

– Ходімо нагору, – прошепотів він. – У мене щось є для тебе.

Вони повернулись на кухню. Дощ надворі припинився. Він щось витяг з кишені піджака, який висів на кухонному стільці.

– Це для тебе.

Сережки були такі гарні, що на якусь мить вона просто оніміла.

– Тобі не подобаються?

– Вони розкішні, Стіґе. Але звідки… Ти вкрав їх?

Він серйозно подивився на неї і не відповів.

– Стіґ, мені дуже прикро…

Думки її плуталися, сльози навертались на очі.

– Я знаю, що ти більше не вживаєш наркотики, але я бачу, що сережки комусь належали…

– Її вже немає серед живих, – перервав її Стіґ. – А красиві речі має носити хтось вродливий.

Марта збентежено закліпала. Тоді її осяяло.

– Вони належали… Це сережки… – подивилась вона на нього крізь пелену сліз, – …твоєї матері.

Вона заплющила очі, відчула його дихання на своєму обличчі. Його руку на щоці, на шиї. Свою власну руку на його торсі – вона хотіла відштовхнути його. А насправді притягнула його ближче до себе. Вона знала, що вони вже давно цілувались у своїй уяві. Сотні разів щонайменше, відколи вперше зустрілись. Але це було зовсім інакше, коли їхні губи нарешті справді зустрілись, і