Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

І ревіти тут не було над чим.

Зате не могло бути й мови про те, щоб адвокат Б’юрман міг безкарно присилувати її робити йому міньєт. Образ Лісбет Саландер не забувала і прощати не вміла у принципі.

Проте з юридичним статусом ситуація в неї була складна. Скільки вона себе пам’ятала, її вважали важкою і невмотивовано агресивною. Перші записи в журналі з’явилися з картки медсестри початкової школи. Лісбет Саландер відправили додому, бо вона заштовхала однокласника до роздягальні і побила до крові. Свою тодішню жертву вона як і раніше згадувала роздратовано: розкоханий хлопчик на ім’я Давид Густафссон вічно дражнився, кидався в неї різними предметами і вочевидь обіцяв вирости у великого аматора всіх цькувати. Що означає слово «цькування», вона тоді навіть не знала, але коли другого дня повернулась у школу і Давид грізно пообіцяв їй відомстити, вона поклала його додолу прямим хуком справа, додавши руці ваги м’ячиком для гольфа, що призвело до нової кривавої рани і нового запису в картці.

Правила, за якими були влаштовані взаємостосунки в школі, завжди викликали у неї нерозуміння. Вона робила свої справи і не втручалася до чужих. Одначе завжди знаходився хто-небудь, хто ніяк не хотів дати їй спокій.

У середніх класах її неодноразово відправляли додому після бурхливих сварок з однокласниками. Значно дужчі хлопчики з її класу швидко зрозуміли, що бійка з цим худим дівчиськом може мати неприємні наслідки — на відміну від інших дівчаток класу вона ніколи не відступала і, ні секунди не вагаючись, використовувала для оборони кулаки або що трапиться під руку. Вона була переконана, що краще виявитися побитою до смерті, ніж терпіти це лайно.

А ще вона мстила.

У шостому класі Лісбет Саландер побилася з хлопцем, що був значно більший і сильніший за неї. Вона була йому не рівня суто фізично. Спершу він кілька разів граючись збив її з ніг, потім, коли вона спробувала перейти в наступ, дав ляща. Проте нічого не допомагало: хоч як би він переважав її силою, дурне дівчисько нападало й далі, і через деякий час навіть однокласникам стало здаватися, що це вже занадто. Вона виглядала так відверто беззахисною, що ставало незручно. Під кінець хлопець так врізав їй кулаком, що в неї тріснула губа і потемніло в очах. Однокласники залишили її лежати на землі за гімнастичним залом. Два дні вона в школу не ходила, а на третій ранок підстерегла свого кривдника і биткою для гри в гилку заїхала йому у вухо. За цю вихватку її викликали до директора, який вирішив заявити на неї до поліції, звинувативши в заподіянні фізичної шкоди, що й вилилося в створення особливої соціальної комісії.

Однокласники вважали її ненормальною і ставились до неї відповідно. Не викликала вона симпатії і в учителів, які часом сприймали її як кару. Вона була небалакучою і належала до тих учнів, котрі ніколи не піднімають руку і часто не відповідають на запитання вчителя. Це відбивалося на її оцінках, хоча ніхто не міг би сказати, мовчить вона внаслідок незнання уроку чи з якоїсь іншої причини. Її неодноразово обговорювали на педраді, і всі усвідомлювали, що в неї є проблеми, але чомусь нікому не хотілося брати на себе відповідальність за цю важку дівчинку. Тим самим вона опинилася в ситуації, коли навіть учителі махнули на неї рукою, давши їй змогу просто сидіти і насуплено мовчати.

Коли якось новий учитель, що не знав особливостей її поведінки, змусив її відповідати на питання з математики, з нею стався істеричний напад і вона почала відбиватися руками і ногами. Потім вона перейшла до іншої школи, не залишивши в старій жодного товариша, з ким би їй захотілося попрощатися. Це була дивна дівчинка, яку ніхто не любив.

Затим трапився «Весь Цей Кошмар», про який їй думати не хотілося, — вона якраз тоді вступала в підлітковий вік. Останній спалах, що завершив картину і призвів до того, що на світ Божий витягли записи картки з початкової школи. Після цього з юридичної точки зору вона стала вважатися… ненормальною. Виродком. Лісбет Саландер і без паперів знала, що відрізняється від інших. З другого боку, поки її опікуном був Хольгер Пальмґрен, якого вона в разі потреби могла обвести круг пальця, це її нітрохи не хвилювало.

З приходом Б’юрмана статус недієздатної почав неабияк ускладнювати їй життя. До кого б вона не звернулася, скрізь могла чекати пастка, а що станеться, якщо вона програє боротьбу? Помістять до інтернату? Запроторять у дурдом? Це вже точно не варіант.

Пізніше, вночі, коли вони вже спокійно лежали, переплівши ноги, і груди Сесілії затишно влаштувалися під боком у Мікаеля, жінка раптом підвела на нього очі.

— Дякую. Давненько зі мною такого не бувало. А ти в ліжку молодчина.

Мікаель усміхнувся. Він завжди по-дитячому радів, коли жінки захоплювалися його сексуальними здібностями.

— Мені було добре, — сказав він. — Несподівано, але приємно.

— Я не проти повторити, — відгукнулася Сесілія Ванґер. — Якщо у тебе буде бажання.

Мікаель подивився на неї:

— Чи не хочеш ти сказати, що тобі потрібен коханець?

— Occasional lover, — уточнила Сесілія Ванґер. — Але я хочу, щоб ти йшов додому, поки не заснув. Тобі ні до чого бачити мене рано-вранці, доки я не дала лад м’язам та обличчю. І потім, буде краще, якщо ти не станеш розповідати всьому селищу про наші стосунки.

— Я, взагалі-то, і не збирався, — відповів Мікаель.

— Особливо я не хочу, щоб про це дізналася Ізабелла. Вона така скотина.

— І твоя найближча сусідка… я з нею вже познайомився.

— Так, але, на щастя, з її будинку мої вхідні двері не видно. Мікаелю, будь ласка, будь обачним.

— Я буду обачним.

— Дякую. Ти п’єш?

— Іноді.

— Мені хочеться чогось фруктового з джином. Ти будеш?

— Із задоволенням.

Вона загорнулася в простирадло і спустилася на перший поверх. Мікаель скористався нагодою, сходив у вбиральню і сполоснувся. Він стояв голий, роздивляючись книжкову полицю, коли вона повернулася з карафою крижаної води, двома порціями джину і лаймом. Вони випили.

— Навіщо ти сюди прийшов? — спитала вона.

— Без особливої причини. Я просто…

— Ти сидиш удома і читаєш Хенрікові папери, а потім приходиш до мене. Не треба бути мудрим з мудрих, щоб зрозуміти, чим ти цікавишся.

— Ти читала ці папери?

— Тільки почасти. Ця справа триває майже все моє свідоме життя. Якщо спілкуєшся з Хенріком, неможливо ухилитися від загадки Харієт.

— Ця історія справді захоплює. Я хочу сказати, що