Читати книгу - "Замок"

схожість служить тільки для замилювання сліпих очей Варнави, це швидше за все якийсь найнижчий урядник, а може, взагалі ніякий не чиновник, хоча якесь там завдання він має і щось там читає у своїй книзі, щось там шепоче писареві, щось думає собі, коли час від часу його погляд зупиняється на Варнаві. Але навіть якщо все це неправда, і цей чиновник, як і все, що він робить, нічого насправді не означає, то хтось-таки призначив його на це місце і мав при цьому певну мету. А отже, щось там все-таки існує. Варнава отримує певні пропозиції, має якісь повноваження і сам собі винен, коли все, чого він може досягнути, – це тільки сумніви, страх і безнадія. І це навіть при тому, що я змалював найбільш несприятливу ситуацію, а насправді все напевно значно краще. Бо ми маємо в руках листи, і хоча я не надто їм довіряю, та все-таки більше, ніж словам Варнави. Навіть якщо це старі, позбавлені вартості листи, які витягуються з купи таких самих старих листів навмання, приблизно як на ярмарку канарки витягують для бажаючих з купки папірців один, і в ньому написане пророцтво на все життя. І навіть якщо це справді так, то все-таки ці листи якось пов'язані із моєю роботою, вони адресовані мені, а не комусь іншому, хоча навряд чи я можу мати від них якусь користь. Староста і його дружина підтвердили, що ці листи написані власноруч Кламмом, а також є приватними і не дуже зрозумілими листами, зате, на думку того ж таки старости, мають велике значення.

– Так сказав староста? – запитала Ольга.

– Саме так, – відповів К.

– Я розповім це Варнаві, – швидко сказала вона. – Це підбадьорить його.

– Але його не потрібно підбадьорювати, – заперечив К. – Піднести його дух означає тільки посилити в ньому переконання, що він має рацію і повинен діяти, як досі, але таким чином він ніколи нічого не досягне. Ти можеш скільки завгодно заохочувати людину із зав'язаними очима побачити щось крізь тканину, але вона ніколи не зможе цього зробити, хоч би як старалася. Тільки після того, як очі розв'яжуть, все стане видно. Варнава потребує допомоги, а не підтримки. Сама подумай: там, нагорі, – влада у її незбагненній величі, – поки я не прибув сюди, мені здавалося, що я маю про неї приблизні уявлення, але зараз я усвідомлюю, наскільки наївною була ця думка. Отже, Варнава постає перед владою там, нагорі, сам-один, цій його самотності можна поспівчувати, ця честь ще завелика для нього, навіть якщо він усе своє життя проведе там, сховавшись у темному куточку якоїсь канцелярії.

– Ти тільки не думай, – сказала Ольга, – що ми недооцінюємо, наскільки важке завдання взяв на себе Варнава. Нам не бракує шанобливого ставлення до адміністрації, ти сам так сказав.

– Але це не та шанобливість, – сказав К. – Ваша поштивість скерована у неправильному напрямку, тому принижує замість того, щоб шанувати. Хіба можна називати повагою те, що Варнава розтринькує дароване йому право доступу до певного місця, бо проводить там цілі дні в повній бездіяльності? Або те, що він спускається донизу і знеславлює тих, перед ким щойно тремтів, підозрює їх в обмані? Або ж коли від втоми чи зневіри зволікає з виконанням отриманих доручень? Це вже ніяка не повага. Але цей докір іде далі і стосується також тебе, Ольго, я не можу тебе цього позбавити. Ти послала Варнаву до Замку чи принаймні не стримала його, знаючи всі слабкості його характеру й недоліки юного віку, хоча й стверджуєш, що дуже шанобливо ставишся до влади.

– Усе, в чому ти мені дорікаєш, – відповіла Ольга, – я повторюю собі давно. Не те, що я послала Варнаву до Замку, в цьому немає моєї провини, він сам пішов, я не посилала його. Але я повинна була усіма можливими засобами – примусом, лестощами, переконаннями – стримати його від цього. Я повинна була його зупинити, але навіть якби можна було повернутися в той день, коли приймалося рішення і я відчувала б важке становище Варнави і всієї нашої сім'ї так само сильно, як тоді і як зараз, і якби Варнава знову, усвідомлюючи всі небезпеки й відповідальність, із посмішкою обережно вивільнився б із моїх обіймів і пішов, я й сьогодні не стримувала б його, попри весь досвід, набутий за цей час, і думаю, ти на моєму місці теж не зміг би інакше. Ти не знаєш нашої біди, тому несправедливий до нас, і насамперед до Варнави. Тоді в нас було більше надії, ніж зараз, але навіть тоді ця надія була достатньо слабкою, наша біда була великою, і великою залишилася. Фріда нічого тобі про нас не розповідала?

– Тільки натякала, – сказав К. – Нічого конкретного, але вже сама згадка про вас дратує її.

– І господиня нічого не розповідала?

– Ні, нічого.

– І ніхто, окрім того?

– Ніхто.

– Звичайно, хто ж може розповісти про нас. Кожен щось про це знає. Правду, як її собі уявляють люди, або ж якийсь поголос, почутий від когось чи придуманий самостійно. Кожен думає про нас більше, ніж потрібно, але ніхто не скаже й слова, всі бояться про таке говорити. І мають рацію. Дуже важко розповідати про це, навіть тобі, К., і можливо, почувши цю історію, ти теж підеш геть і не захочеш більше нас знати. Хоча тебе це, здасться, найменше стосується. І тоді ми втратимо тебе, а ти для мене тепер, мушу зізнатися, важиш більше, ніж досі Варнавина служба. Але все-таки ти мусиш про все дізнатися, бо це мене мучить цілий вечір, та й інакше ти не матимеш уявлення про наше становище і продовжуватимеш несправедливо ставитися до Варнави, що мене теж турбує. Без цього ми з тобою не зможемо досягнути повного взаєморозуміння, ти не зможеш ні допомогти нам, ні прийняти нашої, важливої для тебе допомоги. Але залишається тільки одне питання: чи хочеш ти взагалі про це знати?

– Чому ти питаєш? – сказав К. – Якщо це необхідно, я хочу знати, але чому ти про це питаєш?

– Через забобони, – відповіла Ольга. – Бо ми втягуємо тебе у свої справи, а ти ні в чому не винен, ще менше, ніж Варнава.

– Розповідай мерщій, – сказав К. – Я нічого не боюся, а ти перебільшуєш небезпеку, бо полохлива, як і всі жінки.

Таємниця Амалії

– Вирішуй сам, – сказала Ольга. – Зрештою, ця історія