Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Hóla, me lindo, me esposo![58] — всміхнулася перуанка, оголивши рівні білосніжні зуби. — Підійди сюди, погойдай найменшенького, а я поки приготую їсти всім іншим.
Я відчув, як у роті все пересохло. Тобто там і раніше було сухо, одначе зараз стало геть як у Сахарі, а таємничий Мурзік миттю відійшов на другий план. «Ще тільки цього не вистачало! — стрельнуло у мене в голові. — Цього просто не може бути!»
— Чувак, — кажу, ледве ворушачи язиком, — кріпися, у нас погані новини.
Мій товариш через незнання іспанської мови поки що ніяк не реагував.
— Що таке? — звів брову Тьомик. — Вона знає, де Мурзік?
— А от і не вгадав… Ти для початку сядь. Або принаймні зіприся об стіну, щоб не впасти.
— Та говори вже, що, в біса, сталося! — Тьомик натужно глитнув слину.
Я тицьнув пальцем на роздобрілу перуанку, іншою рукою інстинктивно притискаючи кермо від «Фольцвагена» до грудей.
— Вона, по ходу, твоя дружина, чувак… — кажу і пильно дивлюсь на напарника.
— Що-о?!
— Ця жінка щойно назвала тебе своїм чоловіком.
— Що це означає?
— По-моєму, за тих кілька днів, що лишалися до депортації, ти встиг одружитися.
— Не може цього бути! — замотав головою Артем. — З нею?! Це провокація!
— Я теж так спочатку подумав, але…
— А звідки ти знаєш, що саме я на ній одружився?! — спалахнув мій товариш, чіпляючись за цю думку, як потопельник за соломинку. — Може, то вона до тебе звернулась!
На якусь мить ми замовкли, зчепившись поглядами, а потім абсолютно одночасно, різко й незграбно, задерли руки вгору, виставивши долоні перед очима. На мені були тільки наручники і кермо. На безіменному пальці Тьомикової лівиці тьмаво виблискувала золота каблучка. Я не зміг стриматися і зітхнув з полегшенням.
— Чому на лівій? — тихо спитав Артем, витріщаючись на безіменний перст, наче палець йому не належав.
— Тому що вона католичка, а католики носять обручку на лівій руці, — з готовністю пояснюю напарнику, тим самим висмикуючи останню соломинку з його рук.
Спочатку хлопець глипнув на дівчину, яка насторожено спостерігала за нами, потім перевів осклілий погляд на смаглявих карооких карапузів, які також притихли, неначе відчуваючи всю напруженість і трагізм даного моменту, а тоді схопився за голову:
— Ай-яй-яй! — заголосив мій товариш. — Це катастрофа! Максе, скажи, що я сплю! Боже, навіщо було так пити? Що ж тепер робити? Що я скажу Марусі?!
Тьомикова істерика, як це завше буває, швидко передалася дітям, і ті почали лементувати й вищати ще голосніше за мого напарника.
— Тьомо, не волай! Припини! — скомандував я, затуляючи вуха від немилосердного вереску, який тиснув на барабанні перетинки, наче вода на корпус підводного човна, що заплив надто глибоко. — Можливо, Марусі не доведеться нічого пояснювати. Я зараз спробую все владнати.
Хитаючись, я підійшов до дівчини і вперше роздивився її зблизька. Вона виявилася не такою вже й страшною. Навіть навпаки — вона була вродливою, наскільки може бути вродливою жінка, у якої є троє дітей.
— Тебе як звати? — питаю іспанською.
— Брунілда…
— Ох ти ж, Господи! Тьомо, я на твоєму місці вже через одне її ім’я зробив би собі харакірі.
Несподівано щось зашкрябало у мене в грудях, і мені стало жаль перуанку — і на дідька їй було зв’язуватися з нами? — одначе я не мав іншого вибору і мусив діяти жорстко: у неї було троє дітей, у Тьомика була Маруся, у мене було страшне похмілля, купа боргів і Мурзік, місцезнаходження якого поки що так і не було встановлено, а тому я розумів, що симпатичну перуанську мамочку слід якомога швидше виключити зі списку проблем, які підлягають невідкладному вирішенню. Простіше кажучи, її потрібно щонайшвидше здихатися. За будь-яку ціну.
— Послухай, Брунілдо, цей чоловік не любить тебе, — стараючись правильно добирати слова, говорю дівчині. — Він одружився на тобі тільки через те, що був у дупель п’яним. Розумієш? Він був п’яний, як чіпок, налиганий в зюзю. Ваш шлюб — не більше, ніж жарт, фейк, дурнувата витівка. Тому тобі краще забрати своїх діток і…
Майже відразу потому я втямив, що здихатись пишногрудої дівулі буде ой як непросто. Повірте, сирени, що сповіщали про наліт фашистських бомбардувальників під час Другої світової війни, були мишачим писком у порівнянні з тим протяжним і проймаючим звуком, який перуанка видобула зі своєї горлянки, розторопавши врешті-решт суть моєї виваженої дипломатичної промови. Дитинчата через вбогість малолітніх умів, звісно, не розуміли всіх нюансів та деталей даної ситуації, однак загалом цілком уловлювали суть того, що відбувається, а тому дружно розкрили роти і приєднались до розпачливого виття своєї матері. Вчотирьох вони голосили так лунко, дзвінко і злагоджено, що я готовий був застрелитися.
Тьомик, аби не чути чи, радше, аби не бачити недостойної поведінки членів свого новоспеченого сімейства (здійняту перуанською делегацією верескотню було чутно на весь будинок), вибіг у спальню і почав звідти кричати щось про те, що ми всі дістали його, що через мою незбориму тягу до пригод він почав ненавидіти саме життя, і ще щось про те, що нам краще мерщій забиралися геть, інакше він зараз розізлиться і зробить усім «марапупу». Я хотів спитати, що таке «марапупу», але саме в цей момент почув за спиною тихе поскрипування вхідних дверей; слабкий, але добре знайомий звук примусив мене поривно обернутися.
В коридорі стояла Маруся, як завше — гарна, свіжа й напахчена, з нещодавно зробленою завивкою і шикарним манікюром. В одній руці вона тримала за шийки дві пляшки пива «Stella Artois» — щойно з холодильника, про що свідчили краплинки вологи, що, наче бісер, вкривали поверхню зеленого скла, а в іншій — великий пакет із супермаркету з різними наїдками.
— Привіт… — ледь чутно вимовила дівчина.
Я аж підскочив від несподіванки. «Примарилося, — першим ділом спало на думку. — Точно примарилося. Невже біла гарячка?» Я протер очі, але Маруся не зникала, і я подумав, що зараз нам із Тьомиком будуть тапки. Намагаючись зосередитися і тверезо (це після п’ятиденної то п’янки), так би мовити, в комплексі оцінити обстановку, я несподівано для себе усвідомив, що, здається, більше не контролюю ситуацію. По-моєму, саме час, щоб Тьомик йшов і робив своє «марапупу».
— При… привіт! Радий тебе… цейво… бачити, Ма… Марусько, — трохи запинаючись, пролопотів я.
— Справді? Як ви долетіли? Третій день не можу до вас додзвонитись.
— Та нормально так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.