Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Обидва супротивники спочатку стояли нерухомо, схожі на чотириногу потвору, що душить сама себе. Силач намагався підняти Петра, щоб ударити ним об підлогу, та Петр стояв, виставивши вперед ногу, наче вилитий з бронзи. Не спромігшися зрушити його, здоровило напружив усю свою силу, щоб зламати Петрові хребет. Він, очевидячки, робив таке нерідко й успішно, бо коли силач побачив, що Петр не піддається, на його незворушному обличчі з’явилося щось схоже на подив. Так, Петр не піддавався, але йому було скрутно, і що більше він напружувався, щоб розірвати стиск, то тяжче було йому самому, бо зусилля передавалось на його власну шию й хребет. Він відчував — хребці розходяться, наче розтягається спіральна пружина, і та хвилина, коли в нього перерветься спинний мозок, не могла бути далеко. З перенапружених легенів підіймалася до рота кров, а руки виривались із суглобів, наче його мучили на дибі. Він ще подумав, що ця його подорож заради порятунку людства виявилася таки справді не вельми щасливою, бо тільки-но він уникнув колесування, як доводиться знов гинути в горилячих обіймах невідомого виродка.

Тоді силач, відчувши, що його супротивник слабне, з переможним криком, успадкованим від недалеких печерних предків, потяг Петра до бруса, що підпирав сходи, — щоб розвалити об нього Петрову голову. Не послаблюючи стиску, він відхилив Петра назад, щоб ударити його лобом об брус. І в ту мить усе змінилось, бо враз здійснилося те, на що Петр уже перестав надіятись: він побачив герцога Альбрехта Вальдштейна, що стояв угорі на сходах. То таки був достеменний герцог Альбрехт Вальдштейн, справжній, не фальшований, такий могутній і величний, що будь-кому від самого його вигляду та від думки про близькість герцогових полків заціпило б — навіть самому цісарю чи курфюрстові Максиміліану Баварському.

Обличчя його, звичайно, нема потреби докладно змальовувати, бо ви вже бачили його — хай не в оригіналі, але в точній імітації. Як ми знаємо, воно не було ні гарне, ні бридке, ні худе, ні товсте, тобто, наважимося сказати, цілком звичайне — тим звичайніше, що мало й бороду та вуса, які в ті часи носили усі воєначальники, так звані вальдштейнівські вуса — бо саме він завів на них моду: вуса, як відомо, гострокінчасті, й борідка теж. Одначе обличчя справжнього Вальдштейна відрізнялось від фізіономії його двійника в Меммінгені принаймні одним — виразом спокійної впевненості, байдужості, яку з усіх Вальдштейнових портретистів зумів виразити лише Ван Дейк: щелепа трохи відвисла, зуби не стиснені, бо зціплені зуби виражають напруження волі, а йому анітрохи не доводилось напружувати волю, бо йому все було до снаги, і все, що робилося, робилось тому, що так передбачив він; усе шикувалось і укладалось так, як хотів він, усе падало, коли він того хотів, і зводилось, коли це було в його інтересах. І ледь розтулені, ледь закопилені губи немов промовляли: «Так, це мене задовольняє. Так, це робиться за моїм планом. Так, хай станеться це, дозволяю це, допускаю це».

Тепер кілька слів про його вбрання — таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї — комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ — вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті — з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій — маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу — мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли