Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Ще однією причиною суперечки стало те, що президенти Ющенко й Порошенко за прикладом західних країн воліли відзначати річницю завершення війни в Європі 8, а не 9 травня, як це робили в Радянському Союзі та Росії. У травні 2015 року українське телебачення показало рекламний матеріал, у якому радянські ветерани, котрі захищали радянську Україну, єдналися з молодими солдатами, які захищають Україну сьогодні. Натомість День перемоги в Росії був «упакований як споживча розвага патріотичної тематики»[430].

Очільники пострадянської України відродили радянський антинаціоналізм під час виборів 2002 й 2004 років у відповідь на загрозу, яку вони бачили у Вікторові Ющенку та очолюваному ним блоці «Наша Україна»[431]. Ідеологію цієї політичної сили вони називали «нашизмом», цілеспрямовано апелюючи до схожого за звучанням слова «нацизм». «Антифашистські» ярлики, наліплювані в радянському стилі на опозицію, повернулися на виборах 2004 року, коли кампанія проти Ющенка зосередилася на антиамериканській риториці[432]. Отож, українофобія не з’явилася нізвідки в 2013–2014 роках, а була прямим продовженням ідей, ідентичності та шовінізму, глибоко закорінених у минулому Росії та СРСР. Недарма близький до Кремля Сєрґєй Ґлазьєв ще до Помаранчевої революції охарактеризував Україну, яку очолювали представники східних регіонів Кучма та Янукович, як вотчину «послідовників Мазепи та Бандери»[433].

Напередодні виборів 2004 року в секретних інструкціях Банкової ЗМІ та представникам президента в областях рекомендувалося розігрувати карту загрози можливого приходу Ющенка до влади за допомогою «націоналістів, олігархів та екстремістів»[434]. Ще за рік до виборів, у жовтні 2003 року, коли «Наша Україна» планувала провести з’їзд у Донецьку, там з’явилися рекламні щити, на яких уявний Ющенко піднімав руку в нацистському вітанні. У телевізійних програмах, фінансованих Партією регіонів, нацистські паради часів Другої світової війни постійно ставили поруч із виборчою кампанією Ющенка. За словами українського письменника Юрія Андруховича, донецькі очільники зображували лідера опозиції «націоналістичним монстром», «фашистом» і «нацистом». Вплив «антифашистської» (антиющенківської) передвиборчої пропаганди 2004 року можна легко зауважити у словах наляканого пенсіонера, який казав: «Якщо переможе Ющенко, повернуться нацисти. Нещодавно я був на заході України і бачив колони іноземних військ, фашистів. Якщо буде війна, я воюватиму до останнього набою»[435].

Список зруйнованих і ушкоджених на сході України пам’ятників був набагато довшим, ніж на заході. Українські прапори публічно спалювали до або під час українських національних свят. Носії «негативної ідентичності» у Криму й на Донбасі, тобто українці, які зверхньо дивилися на співвітчизників, що не прийняли «вищої» російської культури, наполягали на консервативних цінностях російського православ’я, культі «Великої Вітчизняної війни», захисті російської мови та культури і міфах про те, що Донбас «годує» Україну.

Культивування російського націоналізму та підтримка східнослов’янської православної цивілізації в межах «російського світу» означали, що «риторика Кремля більш-менш збігається з політикою ідентичності Партії регіонів»[436]. Найгаласливішими з-поміж очільників антинаціоналістичних кампаній були депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко та міністр освіти Дмитро Табачник. Ці двоє розпочали кампанію проти лідерів українських націоналістів одразу ж після обрання Ющенка президентом. У липні 2013 року Колесніченко, відомий своїми націоналістичними поглядами, відкритою українофобією та гомофобією[437], виступив з ініціативою створення центру з розслідування нацистських військових злочинів в Україні. Центр так і не встигли створити до втечі Януковича з України на початку наступного року Колесніченків центр мав бути афілійований із керованим ним Міжнародним антифашистським фронтом, подібним до організації «Світ без нацизму», формально створеної 2010 року в Україні, але де-факто базованої в РФ. Під час Євромайдану Колесніченко використовував відповідну риторику, вимагаючи від влади «покарати неонацистів»[438].

Табачник називав правління Ющенка «фашизмом на марші» — цю фразу можна було б запозичити з будь-якого ідеологічного посібника комуністичної партії. У роки президентства Віктора Ющенка Табачник, спираючись на радянську ідеологічну пропаганду, написав у співавторстві з колишнім заввіділу ЦК КПРС Георгієм Крючковим книжку, в якій вони попереджали про небезпеку «фашизму» в Україні. Цей термін він уживав стосовно усіх прихильників Помаранчевої революції