Читати книгу - "Книга імен"

Едуардо ді Стефано підтримував дружину під лікоть, супроводжуючи її вниз одними з тих кручених сходів. Він усвідомлював, що його обов'язок — улаштувати дружину, втім, прагнув скоріш утекти. Йому конче треба знайти Змія. Якомога швидше.

Коло доклало чималих зусиль, щоб обладнати підземне приміщення, де відбуватиметься фінальний етап Змієвих розвідок, — а самого Змія ніде не було видно. Чортів комп'ютер мав би вже гудіти від напруги в пошуках останнього з імен, а його ще навіть не ввімкнуто! У Ковчегу Змія ніхто не бачив, та й Ерік досі не приїхав.

— Ти звикнеш жити під землею, bella[4]. Але поквапмося — треба тебе поселити. Коло скликає збори за годину.

— Просто покажи мою кімнату, caro[5]. Не треба допомагати мені ані розпаковуватись, ані призвичаюватись.

Високі підбори Флори впевнено цокали металевими сходинками. Зачудовано озирала вона величний, хоч і примітивний антураж. Едуардо бував тут багато разів і описував їй усе, але сама вона вперше побачила Ковчег на власні очі.

Її діти й онуки будуть тут увечері, прилетять із Мілана одразу після заходу сонця. Вона пригадала, як навчала їх у дитинстві пісеньок, готуючи в подорож до возз'єднання з Джерелом. Яка пригода чекає на них!

Вона усміхнулася, дійшовши до першого сходового майданчика, і призупинилася перевести дихання. У Ковчегу вони співатимуть щовечора — стільки вечорів, скільки знадобиться, щоб винищити всіх потаємних і вивільнити душі гносеїв для польоту. Вивільнити від гніту плоті й вознестися до Джерела.

Вона з нетерпінням чекала, коли їхні голоси зіллються в пісню, втаємничені слова якої надійно захищені від непосвячених товстим шаром каменяччя.

Едуардо гадав, ніби вона нервуватиме через те, що доведеться покинути їхню віллу на пагорбі, та ні, йому не було чого боятися. Наближався момент торжества. Усі члени Кола скоро зберуться тут зі своїми сім'ями.

— Подумай лише, Едуардо, — у її голосі бриніло захоплення. — Ми чекали на цю подію віками. — Кам'яне підземелля відлунням розносило піднесення вії голосі. — Нарешті потаємні на межі винищення. Наше вивільнення неминуче.

Тепло його руки зігрівало їй плече, коли вони обережно йшли вниз сходинками.

— Я б не досяг таких висот без тебе, bella. Твоя жага була чи не сильніша за мою. Ти — моє щастя.

— Щастя буде ще більше, — усміхнулася вона до нього. Захоплення зростало з кожним кроком, бо день тріумфу настав за її життя.

Їй зовсім не було шкода тих, хто залишається отам. В останню хвилину вона поговорила зі своїм братом — жалюгідним бовдуром, зателефонувала йому сьогодні вранці з вілли. Альфонсо й гадки не мав, що вони розмовляють востаннє. Він не належав до гносеїв, був нікчемою: їй ніколи не спадало на думку посвятити брата та його святенницю-жінку, протестантку, в орден. Ніхто з їхньої розгалуженої міланської родини не знав ні про її зміну релігії, ні про таємні обряди, до яких вона залучилася невдовзі після одруження з Едуардо.

Вони всі вважали її атеїсткою. Нічого не було так далеко від дійсності. Вона знала, що Бог існує, але не любила та не шанувала його. Тепер їй була відома істина: Бог створив світ ілюзій і зла. Справжній світ — духовний, він є тим царством, що для неї відкрили її чоловік і Коло.

Старовинні обряди, з якими її поступово знайомив Едуардо, пробудили в ній щось глибоко приховане, випустили це «щось» на волю й дозволили йому зростати.

Щотижня, випиваючи з Едуардо лікеру з додаванням наркотику для підтримання духовної наснаги під час медитації, вона відчувала, як міцнішає зв'язок її душі із Джерелом.

О, як сильно хоче вона кинути виклик жорстокому підлеглому божеству цього Джерела — деміургу, що створив, як вірили люди, усю плоть і матерію, але ув'язнив душі, що прагнули вільного польоту. Едуардо звільнив її від улесливої офіційної релігії. І вона, і вся еліта їхньої секти за кілька годин скинуть кайдани цього облудного, гнітучого й порочного світу й визволять свій внутрішній дух.

«Яка іронія, — подумала вона, дійшовши до самого низу сходів, — що вознесіння відбудеться так глибоко під землею».

Вона оглянула колосальний вестибюль, розуміючи, що ані камінь, ані скеляста порода, ані сталь не утримають їхні душі, коли світ розколеться надвоє.

Першого разу світ зруйнував потопом Бог. Тепер настала черга гносеїв.

 ерепрошую, — насмішкувато пирхнув Девідові у вухо чоловічий голос. — Ваша дівчинка не може зараз підійти до телефону.

Девід відчув, як у нього похолоділо обличчя.

— Хто ви? Де моя донька?

— Ти добре знаєш, хто я, Девіде, — глузував чоловік. — Ти маєш одну річ, яка належить мені. А я маю дещо, що належить тобі.

І тут Девід здогадався. Він