Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Тільки коли почали згасати зорі й усе більше й більше пробуджувався тьмяний сірий світанок, утома й голод узяли своє. Казан уполював зайця і, поївши, тут-таки біля нього й поспав кілька годин. Тоді він знову вирушив у дорогу.

На четверту ніч він дістався до маленької долини між двома гірськими хребтами й під ясними зорями, що, здавалося, від осіннього холоду світили ще яскравіше, біг уздовж струмка до їхнього старого дому на мочарах.

Уже геть розвиднилося, коли він дістався до великого бобриного ставка, що тепер повністю оточував пагорб із вітроломом, де в них із Сірою Вовчицею народився син. Щербатий Зуб зі своєю колонією повністю змінили ту місцину, що колись була домом для нього й Сірої Вовчиці. Довго Казан мовчки й нерухомо стояв на краю струмка, нюхаючи повітря, пересичене неприємним духом загарбників. Досі дух його лишався незламний. Та тепер, що довше він блукав навколо болота в розшуках Сірої Вовчиці, то більше зневірявся. Ноги його були зранені, боки позападалі, а в очах читався невимовний сум. Сірої Вовчиці ніде не було.

Поступово Казан це починав розуміти. Сіра Вовчиця пішла з його світу, з його життя, і тепер самотність і горе Казанові були такими великими, що ліс здавався йому чужим, а тиша дикої місцевості гнітила й лякала його. Укотре собаче єство брало гору над вовком. Коли вони із Сірою Вовчицею були разом, Казан жив у світі, де міг повною мірою дихати повітрям свободи. Та без неї цей великий дивний і порожній світ сповняв його жахом. Під вечір Казан набрів на березі річки на купу розбитих мушель. Він обнюхав їх, відійшов, потім повернувся й знову обнюхав. На цьому місці Сіра Вовчиця поїла востаннє перед тим, як повернути на південь. Тут чувся її запах, але він був занадто слабкий, щоб дати Казанові які-небудь відомості. Тоді Казан згорнувся під колодою й знай тихенько скавулів, аж доки не заснув. Усю ніч він спав неспокійно, марудився, як дитина. День за днем, ніч у ніч тінню тинявся Казан болотом, оплакуючи ту єдину істоту, що вивела його з хаосу на світло. Він відчував, що, утративши свою пару, позбувся не меншого, ніж вона, утративши очі.

У золотому сяйві осіннього сонця вгору за течією плили в каное чоловік, жінка й дитина. Їх було добре видно зі скелі Сонця. Цивілізація зробила з прекрасною Жанною те, що робила з багатьма іншими дикими квітками, пересадженими з глибин незайманої природи. Її щоки осунулись, сині очі втратили колишній блиск. Вона нема-нема, та й кашляла, і тоді чоловік дивився на неї з любов’ю й тривогою. Але тепер він починав помічати в коханій зміни. І вже того дня, коли каное допливало до чудової долини, що була їхнім домом, перш ніж їх покликало до себе далеке місто, він відзначив про себе, що Жаннині щоки вже не позападалі, губи стали червонішими, а в очах з’явився блиск щастя й радості. Він тихо всміхнувся й поблагословив за це ліси. Тоді чоловік перестав гребти, пригорнув Жанну до себе й погладив її м’яке золотисте волосся.

— Ти знову щаслива, Жанно, — радісний усміх заграв на його губах. — Лікарі не помилялися. Ти — частина лісів.

— Так, я щаслива, — прошепотіла вона.

І раптом у її голосі пролунало хвилювання, і вона вказала на піщану косу, що врізалася в потік.

— Пам’ятаєш?.. Здається, минуло стільки років, як Казан залишив нас тут. Вона була там, на обмілині, кликала його, пам’ятаєш? — Її губи злегка затремтіли. — Цікаво, куди вони пішли?

Їхня хижка стояла на місці, нічого в ній не змінилося. Хіба тільки по стінах повився багряний дикий льон, а надворі виросли зарослі молодих дерев і високої трави. Сім’я почала обживатися. День за днем щоки в Жанни набували здорового рожевого кольору, ніжний дзвінкий голос знову співав пісень. Жаннин чоловік очистив стежки від старих пасток, а його дружина й маленька бешкетниця Жануся, що вже вміла говорити, перетворювали хижку на затишну оселю. Одного разу чоловік повернувся додому пізно, і коли зайшов у дім, то побачив, як збуджено світилися сині Жаннині очі. Її голос тремтів.

— Ти чув його? — запитала вона схвильовано. — Чув той поклик?

Він кивнув, погладжуючи її м’яке волосся.

— Я був за милю на болоті, — сказав він. — Я його чув!

Жанна міцно стисла чоловікові руки.

— Це був не Казан, — сказала вона. — Я б упізнала його голос. Але мені здалося, що такий же поклик ми чули тоді на піщаній обмілині. Так кликала Казана його пара.

Чоловік задумався. А Жанна все сильніше стискала його руки. Вона швидко й схвильовано дихала.

— Пообіцяй мені дещо, — попросила вона. — Пообіцяй мені, що ніколи не стрілятимеш у вовків, навіть не поставиш на них жодної пастки.

— Я вже думав про це після того, як почув поклик, — відповів він. — Даю тобі слово.

Жаннині руки обвили його шию.

— Ми любимо Казана, — прошепотіла вона. — А ти