Читати книгу - "Бабай"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди?! Повернися, курво! ВИТЯГНИ МЕНЕ! — закричав Анджей.
Вона знову оббігла фіат і почала смикати дверцята водія. Перекошене обличчя Анджея постійно було перед нею; вогонь уже добрався до його тіла, влаштувавши моторошну трапезу, про яку Жанну сповістив запах горілої плоті.
Двері не піддавалися.
Можливо, вона продовжувала б цей безнадійний бій із замком, що намертво заклинив, поки на ній самій не спалахнув би одяг, — і тоді, може, вона все одно продовжувала б смикати і смикати, — але коли Анджей раптом крикнув, що все сталося через неї, Жанну це зламало.
Вона стала відповзати від машини; висушена, скручена від жару трава хрумтіла під її колінами. Майже втрачаючи свідомість, Жанна подивилася туди, звідкіля лунали страшні звуки, які видавала людина, що за місяць мала стати її чоловіком. І назавжди пошкодувала про це.
Крізь полум’я вона побачила, що волосся у Анджея вже зникло, шкіра на обличчі здулася величезними пухирями і, наче плавлячись, шарами сповзала вниз. Тільки його очі виглядали так, ніби їх не торкнувся вогонь: вони були переповнені несамовитою ненавистю і… вони були жадібні.
Він щось продовжував кричати крізь гул вогню, щось польською, і Жанна, на щастя для себе, вже майже нічого не розуміла. Це жахіття, здавалося, тяглося тижні та місяці… Вона бажала тільки одного: щоб Анджей нарешті…
З— Умри ж… умри! — того разу його крик припинив вибух, цього — і сотню інших — пробудження від жахіття.
Жанна підняла з підлоги ковдру, вкрилася з головою, знову переживаючи той день, коли життя поділилося на «до» і «після» події, що поверталася в її снах із фотографічною чіткістю кожної деталі.
Родичі Анджея, які приїхали з Польщі, щоб повезти додому його останки, жодного разу не відвідали її в лікарні; втім, Жанну це не надто здивувало. Навіть сам Анджей ніколи не приховував, що його мати та інші члени численної родини із самого початку не схвалювали його вибору.
Через кілька тижнів після катастрофи вона почала поступово приходити до тями, через два місяці він перестав снитися їй щоночі і кликати з охопленої вогнем машини, через півроку — вона вже могла подовгу не згадувати про нього взагалі.
Дивно, що про ту аварію на її тілі не збереглося жодних згадок — ні шрамів, ні навіть слідів від дрібних опіків. Нічого.
І ось щось раптом зрушилося не в тому напрямку у величезному всесвітньому годиннику.
Вона провалялася у ліжку до пів на п’яту ранку, хоча наперед знала, що вже не зможе заснути. Потім устала, зварила каву й зайнялася прибиранням квартири. Останній раз вона мила підлогу вчора, незадовго до того, як лягла спати, — ну і що з того?
4— Але навіщо було кидати роботу, ось чого я не можу зрозуміти. Адже тобі вже не двадцять, щоб…
— Добре, пізно сльози лити, — Жанна вибила нігтями мелодійний дріб об край келиха із шампанським, котре принесла Марта і котре, як джин, було випущене з пляшки з нагоди їхньої зустрічі відразу після того, як вони обійнялися в коридорі і хвилину розглядали одна одну в пошуках ознак, залишених часом за ті шість місяців, які вони не бачилися.
— Узагалі-то, мене звідти попросили, але дозволили піти красиво, — додала Жанна і встала з крісла перед журнальним столиком, щоб наповнити збіднілі келихи.
— Навіть так? — здивувалася Марта. — І ти не почала боротися після тих років, що їм віддала? До того ж, такі референти, як ти, по-моєму, на дорозі не валяються. Вони ще будуть шкодувати.
— Чесно кажучи, я навіть була рада, — Жанна смутно всміхнулася. — Дивно, що мене взагалі так довго терпіли… Останнім часом усе буквально валилося з рук.
— Невже такі кепські справи?
Жанна не відповіла, тільки подумала, що їй уже далеко не двадцять, — дуже скоро перша цифра її віку одним клацанням зміниться більш солідною «трійкою», начебто в маленькому віконці лічильника таксі: клац! — і щось у тобі міняється — незриме, щось важливе, його розумієш, лише озирнувшись назад. Тому боїшся. Тільки її таксі знову несеться в смузі непроглядного туману, з вікна не видно дороги попереду… І від цього страх стає ще сильнішим.
— Ти мене слухаєш? Агов, я тут, — Марта була змушена подати знак, щоб привернути її увагу, немов стояла на іншому кінці лісової галявини і зустрічала подругу, яка заблукала.
— Що? Так, звичайно… Вибач.
— Та що з тобою таке?
— Я просто подумала, що коли тобі двадцять, здається, життя тільки починається, а до тридцяти вважаєш, що все краще вже в минулому.
— Осінь, — сказала Марта. — Це все довга осінь. Скільки пам’ятаю це місто: трохи зими, трохи літа, все інше — осінь. Якби стали вибирати столиці для пір року, я б голосувала за Львів як за столицю з вересня по листопад. Напевно, так воно і є насправді — тут головна резиденція осені. Те, що треба для чорної депресії.
Якщо Марта хотіла змусити її посміхнутися, то їй це вдалося. Як майже завжди вдавалося (слава Богу, їй вистачило такту не розпочати мову про психіатра, як героїні другого плану в якій-небудь дурній мильній опері).
— Уяви собі, перша новина, яку я почула, повернувшись у це місто, була про хлопця, який перестріляв своїх колишніх однокласників на похороні у Брюховичах. А останню кулю пустив собі в рот.
— Я теж чула, — кивнула Жанна. — Здається, він убив п’ятьох чи шістьох, якщо не рахувати батьків, яких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бабай», після закриття браузера.