Читати книгу - "Бабай"

Марта знизала плечима.

— Не можу навіть уявити, що може штовхнути перерізати горло власній матері. Але знаєш, що найдивніше? — вона трохи ніяково глянула на Жанну. — Він приснився мені в літаку, коли ми з Робертом летіли з Брюсселя в Київ. Я маю на увазі… Адже я тоді ще нічого не знала, розумієш? У Львів ми прибули тільки через два дні, поки Роберт не владнав свої справи в Києві, та й у мене не було часу дивитися телевізор. У тому сні я побачила, як цей хлопець стріляв, і вони падали, один за одним… А до того, як пустити кулю в себе, він став над виритою могилою, куди ледь устигли опустити труну, і почав кричати: «Ми виграли? Ми виграли?» — немов звертався до когось. Це було так моторошно. А потім вистрілив востаннє. Багато чого з того, що я чула пізніше, збіглося. Віриш?

— Ну що ти вигадуєш, — ухильно сказала Жанна.

Може, тому, що з нею самою колись трапилося таке, про що вона не зважилася б розповісти навіть Марті. Вона ніколи не сумнівалася, що дійсно бачила щось чи когось, що виглядало, як її покійний батько і говорило з нею так, немов його рот був набитий морською капустою. Воно висіло над соковитою травою, коли поруч у машині живцем згорав Анджей.

Жанна переборола несподівано сильну спокусу розповісти про все Марті й натомість запитала:

— То що за жінка, про яку ти говорила?

— Ну, бачиш, я сама в такі речі не надто вірю, — Марта зробила хвилеподібний жест рукою і надпила з келиха. — Але, може, вона зуміє чимось допомогти тобі. Пам’ятаєш, я якось довго шукала сережки, які мені подарував Роберт до нашого весілля, просто божеволіла. І одна знайома порадила мені звернутися до цієї от… ну, ворожки чи щось таке. А чортові сережки, виявляється, увесь цей час лежали на видному місці, як лист із оповідання Едгара По. Коротше, я впоралася сама. Але її адреса в мене залишилася в записній книжці.

— Добре, я візьму, — погодилася Жанна, хоча зовсім не збиралась скористатися дурною пропозицією Марти, просто не хотіла ненавмисно образити її своєю відмовою.

Пізніше, згадуючи цю розмову про жінку, яка «вміла знімати вроки і вказувала місцезнаходження загублених речей», Жанна намагалася зрозуміти, чи не виникло в неї ще тоді якихось поганих передчуттів.

Але ні, схоже, їх таки не було.

А ось чого їй не забути, то це усвідомлення своєї цілковитої самотності, що нахлинула після слів Марти «Невже такі кепські справи?». Вона, правду кажучи, сподівалася, що їхня розмова буде зовсім інакшою, і це трохи послабило радість зустрічі. Напевно, вона хотіла забагато — у якийсь момент Жанні здалося, що вона верзе повну маячню, сплетену зі спогадів про трагічну смерть Анджея і нічних жахіть, які навідуються з регулярністю вампіра… І їй раптом стало соромно. Вона намагалася сказати те, що лягає тягарем на плечі інших і ставить усіх в однаково незручне становище: бо є речі, які людина свідомо приречена вирішувати наодинці, ось і все. Коли вона заговорила про це вголос, то відразу відчула свою поразку. Такі справи, подруго.

— Ти права, все через осінь. А у Львові представлений її найгірший варіант — той, що зводить людей з розуму. Як хлопця з пістолетом, — сказала Жанна, закриваючи тему.

І сама почасти повірила, що в усьому винна мерзенна баба, яка збиває кривою ключкою листя з дерев і поливає місто дощем. Закінчиться цей проклятий довгий сезон, і сніг замете її депресію разом із брудною землею.

У глибині душі прокинулась раптова впевненість, що все саме так і буде, — відчуття нахлинуло неймовірно сильне й глибоке, як осяяння, і водночас чисте та просте, як перший сніг.

Але цьому всьому щось мало передувати — що саме, Жанна не знала.

— Напевно, тобі зараз потрібні гроші, — спохватилася Марта, коли вони вийшли до коридору. — Я б могла позичити до кращих часів.

— Ні, все гаразд, — сказала Жанна, налягаючи плащ, щоб провести її до зупинки автобуса. — Перед тим, як мене позбутися, керівництво раптом розщедрилося, і мені виплатили тримісячну вихідну допомогу. Але все одно дякую.

— Ой! — Марта ляснула себе по чолі. — Ледь не забула.

Вона витягла із сумочки записну книжку, погортала, вирвала один аркуш і простягнула Жанні:

— Думаю, мені вона вже не знадобиться.

— Що це?

— Адреса тієї жінки. Живе вона, щоправда, далеченько — кілька годин від міста електричкою, у Судовій Вишні. Ну, загалом, якщо надумаєш побачитися з нею, знайдеш.

— Угу, — Жанна машинально засунула аркуш у кишеню плаща.

Подруги взяли парасолі і вийшли на вулицю. Дощ припинився, але повітря помітно похолоднішало, нагадуючи про зиму, що підкрадалася до міста.

— Приїжджай до нас, як тільки зможеш, — сказала Марта перед тим, як сісти в автобус. — Роберт буде радий тебе бачити. До речі, він передавав тобі привіт.

— Спасибі, передай і йому від мене.

І вони розійшлися.

Прямуючи назад додому, Жанна побачила на скляній стінці зупинки великий релігійний плакат, у верхній частині якого був напис великими буквами:

а в нижній, під зображенням розп’яття з агонізуючим тілом, запитання:

Удома Жанна випила чашку чаю і раніше пішла спати. Уперше за