Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Він на мить обірвав свою рівну, ніби написану, промову і трохи іншим тоном додав:

— А в твоїх словах, Ганно, звучить якась дивна нота. Мені здається, тобі не слід виявляти так багато інтересу до його долі.

— Він батько Люби.

— Це нічого не змінює. Одужає і випишеться. Все правильно.

— Так, все правильно. Скільки разів я вже чула це слово з твоїх уст.

— Ти можеш сказати, що я зробив щось неправильно?

— Hi, — зітхнула Ганна, — ти правий, як завжди, в усьому, тільки від цієї правоти мені чомусь важко дихати.

Малахов образився і хотів уже відповісти щось гнівне, але водночас достойне, показати Ганні, як не вміє вона цінити справжніх почуттів, але не встиг. До їдальні знову ввійшла Любочка.

— Володимире Івановичу, — сказала вона, дивлячись Малахову просто в очі, — якщо людину заарештували, то куди її садовлять?

— До тюрми, звичайно, — посміхаючись незвичайній серйозності Люби і намагаючись перевести розмову на жартівливий тон, відповів Малахов. — Це питання взагалі чи конкретно?

— Конкретно. Нашого морського гостя куди запроторили?

— По-перше, його зовсім не заарештували і нікуди не запроторили. Він у лікарні, розумієш? Але до одужання він по місту не розгулюватиме…

— Навіщо тобі, Любчик? — стривожена не так самим запитанням, як його тоном, вимовила Ганна.

— Завтра до нього піду.

— До кого?

— До Сергія Петровича.

— Тебе туди не пустять.

— Пустять. Та я туди заходити і не збираюсь. Просто візьму пакет яблук і попрошу, щоб передали Сергію Петровичу. Як його прізвище?

— Ти туди не підеш, — сказала Ганна.

— Чому мені туди не піти? — здивувалася Люба. — Що це, заборонено чи політично невитримано, чи непристойно? Адже він не заарештований, а тільки перебуває на лікуванні. Що ж тут поганого, якщо я передам йому яблук?

— Але навіщо це тобі? Чому саме ти мусиш це робити? Хай його рідні за нього турбуються.

— Нехай. Але я теж передам йому яблука. Щоб він знав, що на світі є люди, які поділяють його думки. Які…

— Які навіть допомогли б йому, при нагоді, бити прокурора Малахова, — гірко посміхаючись, додав Володимир Іванович.

— Ні, це він зробив дуже погано і зараз напевне кається. Але я хочу, щоб він знав, — про нього не забули. Як його прізвище?

Малахов вагався тільки мить. Може, сказати Любі прізвище цієї людини? Це викличе багато неприємних запитань, справжнього горя і розчарувань, але зате розв’яже силу-силенну проблем, які весь час, ніби далекі темні хмарини, провісниці наближення грози, висять над його сім’єю. Він подумав так і сам злякався. Ні, він не скаже, хто такий Сергій Боровик, нізащо в світі не скаже. Треба, щоб це ім’я і цей випадок назавжди зникли з Любоччиної пам’яті. Дівчину, мабуть, треба кудись відвезти. Весною вона закінчить десятий клас, вступить до університету, київського чи харківського, а за п’ять років усе зміниться. Отже, треба витримати тільки цю зиму, не більше.

— Прізвище його я тобі не скажу.

— Не скажеш? — ніби відкриваючи в характері свого вітчима якусь дуже неприємну рису, спитала Люба. — Дивно. Ну, нічого, я і без прізвища його знайду. До побачення.

І, не маючи наміру продовжувати розмову, чи вдаватися до обговорення своїх вчинків, Люба вийшла з їдальні. Вона знайде Сергія Петровича, навіть коли Малахов дуже цього не хоче. Не весь світ закритий авторитетом прокурора, ходять під сонцем й інші люди. Наприклад, Хома Ілліч Широков напевне все знає, адже саме він одвозив його до лікарні, тож мусить знати і його прізвище. Рано чи пізно він повернеться додому, а побачити сусіда чи розмовляти з ним Любі ніхто не може заборонити. І яблука до лікарні вона понесе, обов’язково понесе…

Дівчина і сама не могла зрозуміти, як виникло в неї таке непохитне рішення і чому вона вважає його правильним. Цей Сергій Петрович досить грубий і невихований чоловік, в усякому разі, кидатися бити Малахова — було дуже нерозумно, і виглядав цей вчинок непривабливо. Люба згадувала про ту мить з огидою і страхом. Але за Сергієм Петровичем стояла розповідь про торпедний катер, який блискавкою летить серед вибухів, схожих на гірські обвали, зневажаючи смерть, і почуття, викликані цим образом затьмарювали все і примушували забувати неприємну, принизливу, насамперед для самого Сергія Петровича, сцену.

Любочка йшла центральною вулицею міста, все віддаляючись від своєї домівки, і сама не знала, куди йде. Просто хотілось якомога довше побути самотньою, про все добре подумати.

А в їдальні Малахових розмова після того, як Люба пішла, не закінчилась. Ганна і Володимир Іванович були глибоко вражені рішучістю дочки, впевненістю її слів.

— Може… може, слід було їй все сказати, — проговорив Малахов, і вперше за дуже довгий час в його голосі прозвучала