Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

Львів. Вишні. Дощі

Збірка

© Хідченко В. О., укладання, 2017

© DepositPhotos.com / Denira, bhofack2, Dr.PAS, elenathewise, germanopoli, обкладинка, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Дякую кожному з вас, хто читає ці рядки, перед тим залюбившись у наші попередні збірки. Дякую редакторам і видавництву КСД за те, що повірили в задум «Львів. Кава. Любов», а згодом у «Львів. Смаколики. Різдво» і так красиво та грамотно з різних позицій, не лише літературної, його втілили. Окрилені успіхом попередніх видань, автори вирішили писати й далі, за що їм теж уклінно дякую!

Життя вельми пришвидшилося у наш час — ми встигаємо зробити купу справ, про які у минулому навіть не можна було й мріяти. Ми постійно поспішаємо, біжимо й не встигаємо: вчасно подякувати, де треба — всміхнутися, сказати добре слово або просто не бовкнути щось, коли можна було й промовчати, якби був час подумати. Перевага книги — у ній завжди є місце і час. У ній завжди можна знайти ту зайву хвилину, і навіть годину, і день, коли зупинишся, подумаєш, проаналізуєш, відчуєш до найглибшої западинки свого єства і зрозумієш суть того чи іншого явища, повз яке проходиш-пробігаєш у реальності.

Даремно закидати тому, хто живе і творить у Львові, що він ним захоплений. Натомість усі, хто бував у місті Лева, а найбільше ті, хто тут живе, знають про його єдину ваду. І це не бруківка, яка радше додає йому особливості й вишуканості, і не подекуди обшарпані фасади будинків, які й у Римі на кожному кроці. Це банальність, яка зробила б його ідеальним, та мудра природа зберігає баланс. Місто позбавлене великої водойми. Навіть маленького потічка немає поблизу. І влітку, коли спека душить і виснажує, вичавлює бадьорість і ранковий запал, то мрієш про море, про прохолоду тіні, про краплинку дощу, ковток води, соку або кави глясе — знову ж, місцевий винахід… Та Львів вабить і чарує будь-коли, будь-кого, а особливо його творчих мешканців, тому на цих сторінках ви знову зустрінетеся з улюбленими авторами, які знають, чим притягує місто. А також познайомитеся з новими, твори яких, сподіваюся, теж припадуть вам до душі. Бо кожен з нас вкладає часточку себе у те, що пише.

Наша нова колективна праця цього разу не просто оспівує красу і неповторність Львова, вона знайомить з особливою львівською говіркою, особливими назвами, які так різняться від загальновживаних по Україні. Усім відомі абрикоси-морелі у Львові трансформувалися у вишні-морелі. Назва, яка зазвичай пов’язується з абрикосами, у Львові асоціюється із солодкими, м’ясистими плодами абсолютно неймовірного гематитового кольору. І мало кому відомо, що розмножилися вони з садів пана Ернеста Кортума, губернського радника, який заклав їх ще за часів Австро-Угорщини. Принаймні так говорить давня легенда. Це місце — Кортумова гора на Клепарові — багате на історичні події та знакові імена. Але саме морелі — ягоди кохання — привернули нашу увагу своєю оригінальністю у назві, що так пахне суто львівським ароматом і смаком.

Тож приємного вам занурення у «Львів. Вишні. Дощі», бо який же Львів без дощу?

Щиро ваша,

Ніка Нікалео

Дара Корній

Львівські зливи

Дощ не просто падав з неба, він опустив на львівську бруківку свою важку сіру завісу і не поспішав її забирати. Оксана притулилася щокою до стіни кам’яниці, вкотре пошкодувавши, що не прихопила з собою парасольку. Її, не львів’янку, попереджали, що навіть коли за вікном розкішна безхмарна та безвітряна погода, не варто піддаватися омані. Все може за мить перемінитися. Бо зараз початок травня — на часі сезон дощів. До того ж це Львів, де сезон дощів триває ледь не цілорічно.

А яке веселе та миле вранці було сонце! У небі — й натяку на хмаринки. Бодай однієї, найзухвалішої, не видко. Не послухалася, парасолі не взяла. І маєш — уже вдруге за день. Перша злива застала її в кав’ярні, і навіть приємно було спостерігати з вікна, як шаленіє негода, як змоклі перехожі поспішають заховатися від дощу під дахівками будинків, застрибуючи в під’їзди, забігаючи у крамнички та кнайпочки.

Львів — місто, яке вміє закохати в себе з перших звуків. Навіть якщо ти лишень слухаєш оповіді про нього. Оксану на це побачення зі Львовом привело кохання. Точніше, її закохане серденько. Досі закохане. Закохане в чоловіка, у львів’янина, який тут живе і ніколи не стане рідним. Тому що так склалися обставини. Як він красиво говорив про своє місто! І з кожною оповіддю росло відчуття, що вона таки мусить його побачити, цей легендарний Львів, мусить пройтися старими вуличками, вимощеними бруківкою, послухати, як доладно та мелодійно звучать дерев’яні сходи в старих кам’яницях, вдихнути аромату щойно змеленої кави на площі Ринок, зійти на Високий Замок, видряпатися на оглядовий майданчик Ратуші чи храму Ельжбети, поблукати старими скверами, Стрийським парком, ветхими церквами, модними кав’ярнями і, можливо, музеями, якщо, звісно, на це вистачить часу…

Оксана завжди себе вважала домашньою кішечкою, яка від власного обійстя відходить ненадовго, лишень для того, щоб переконатися — вдома все ж найкраще. За все своє життя далі Гайсина дівчина майже не виїжджала. Поїздки на сесію до Вінниці не рахувалися. Оксана навчалася на заочному у Вінницькому кооперативному інституті та двічі на рік по тижню бувала там. Місто їй здавалося затишним, тихим, спокійним, неквапливим. Зелені парки, широкі вулиці, вимучений людьми та літами Південний Буг робили його дуже комфортним для проживання. Цим Вінниця нічим не відрізнялася від її рідного Гайсина. Хіба що вдома галасу менше, машини мчать не так шалено, будинки не такі високі, люди простіші і повітря набагато чистіше. Музеї та театри вони з одногрупницями обійшли ще в першу сесію. Чогось такого, щоб повторити ці походеньки, Оксана не побачила. Може, тому, що не вважала себе ані знавцем та поціновувачем історії, ані великим театролюбом. Тому вислів «всюди добре, а вдома найкраще» ще раз утвердився в Оксаниній голові як аксіома. І