Читати книгу - "Закон Хроноса"

Поки Гумбольдт і Фалькенштейн стояли осторонь, Оскар із Шарлоттою досліджували стіну, але нічого не виявили.

Вони розгублено обернулися до дослідника.

— Нічого,— констатував юнак.— Напевно, це не той будинок. Генерал завів нас не туди, куди потрібно.

— Завважте, парубче. Я ніколи не стверджував, що це місце зустрічей нашої ложі.

— Це я стверджував,— втрутився Гумбольдт, утримуючи шпагу біля грудей генерала.— І переконаний у своїй правоті. Підійдіть до мене й розповідайте, що бачите.

Шарлотта розгублено знизала плечима. Разом вони підійшли до того місця, де стояли дослідник із головою.

— Подивіться на стіну. Вам нічого не впадає в око?

Оскар нахилив голову й примружив очі. Вусики винограду створили на цегляній стіні мудрований візерунок. Пагони вилися праворуч і ліворуч і піднімалися по стіні метрів на п’ять-шість. При цьому середня частина стіни не заросла. Якщо подивитися крізь вії, трохи примруживши очі, можна було побачити, що за формою ця прогалина нагадувала червоний трикутник. Оскар розповів про своє спостереження. Батько кивнув.

— Гадаю, це не випадково. У певних місцях виноград обрізали. Хтось хотів, щоб рослина обрамляла трикутник. А тепер подивіться на цеглини. Не всі одного кольору.

— Тепер і я бачу! — вигукнула Шарлотта.— Деякі жовтуваті. Вони утворюють смугу, бачите? — прокреслила вона пальцем по повітрю. На цегляній стіні явно проступала буква V.

— Трикутник і V,— підтвердив Гумбольдт.— Інакше кажучи, стоять циркуль і косинець. Священні символи масонів. Не думаю, що це випадково. Підійдіть, Фалькенштейне. Подивімося, що трапиться, якщо ми розглянемо один із фрагментів ближче.

Оскар торкнувся до місця, що вказав батько. Точно! Група з чотирьох-п’яти цеглин, що була приблизно на рівні очей. Помітити їх нелегко, адже розходження в кольорі майже несуттєве, а нерівна поверхня стіни згладжувала всі несхожості. Але якщо стати навпроти, їх можна було безпомилково визначити.

— Тут! — юнак провів пальцями по каменях. Ті були шорсткуватими й прохолодними.

Гумбольдт оглянув стіну, ні на секунду не випускаючи супротивника з виду.

— Чи є щось незвичайне? Відбитки, заглиблення, мітки? Навіть зовсім дрібні? Огляньте кожну цеглину. Сантиметр за сантиметром. Готовий сперечатися, ви щось знайдете. Чи не так, Фалькенштейне? Найбільше масони люблять таємниці.

Генерал стулив губи, але нічого не відповів.

— Тут щось є,— заявила Шарлотта.— Маленьке коло з геометричним знаком посередині. Його можна помітити, тільки якщо дивитися збоку.

— Спробуй на нього натиснути,— запропонував Гумбольдт.

Шарлотта доклала всіх зусиль, але камінь не зрушив ані на міліметр. Оскар теж спробував щастя, але і його спіткала невдача. Він подивився на значок із відстані.

— Не схоже на вимикач або кнопку,— сказав він.— Скоріше на печатку. Начебто хтось поставив на камінь штамп.

— Штамп? — перепитав Гумбольдт.— Ага. Генерале, можна глянути на вашу руку, будь ласка? Ні. Ліву. Подивіться, яка гарна каблучка! Не могли б ви її позичити?

Генерал неохоче віддав каблучку дослідникові. Той покрутив її перед очима.

— Гм. Це не золото, правильно? Принаймні, не чисте. Відчувається за вагою. Залізний сердечник із золотим покриттям. Занадто дешева для вашого стану, хіба тільки…— він перекинув каблучку Шарлотті.— Спробуй, не підходить?

Шарлотта підхопила каблучку й приклала її до заглиблення. Малюнок ідеально збігся. Раптом пролунало глухе клацання. Шматок стіни метрів у два всунувся всередину, звільнивши вхід, досить широкий, щоб крізь нього спокійно пройшла людина. Гумбольдт посміхнувся.

— Магнітний замок! Реагує на залізний сердечник у середині каблучки. Я бачив таке в південноамериканському храмі. Дуже винахідливо. Не заперечуєте, якщо я залишу каблучку собі? Гадаю, вона мені ще стане в пригоді. Після вас, генерале. І тільки спробуйте втекти або подати знак. Це лезо може виявитися смертельним.

— Заколоти беззахисну людину — це у вашому стилі.

— Уважайте це проявом патріотизму, Фалькенштейне. Я думаю тільки про благо нації, як і ви. Уперед!

Щойно вони опинилися всередині, отвір із тихим шумом зачинився. Вони вступили в темний коридор, що привів у кругле приміщення з куполоподібною стелею. На стінах мерехтіли відсвіти полум’я свічок. У нішах між шафами висіли портрети видатних особистостей, що стемніли від часу й нестачі сонячного світла. Один із зображених на них здався Оскарові знайомим.

— Це не?..

— Александр фон Гумбольдт, мій батько.

— Упевнений, він перевернувся б у могилі, якби побачив вас зараз,— заявив Фалькенштейн.— Ви — ганьба для своєї родини.

— Ви так гадаєте? — на губах дослідника промайнула посмішка.— Можливо, так, а може, й ні. Наскільки я знаю, він був людиною знань і принципів. І відчував відразу до сліпого націоналізму. Насмілюся припустити, що він би схвалив те, що ми робимо, але міркування на цю тему марні. Краще скажіть, що це за приміщення.

— Це наша роздягальня. Тут ми перевдягаємося перед роботою в храмі.

Гумбольдт відчинив кілька шаф і виявив там довгі чорні плащі, білі фартухи й такого ж кольору рукавички. На верхніх полицях лежали майстерно виготовлені маски.

— Здається, ми перші. Чудово. Збори призначено на дев’яту, а відтак, у нас іще…— він підніс годинника до світла,— …двадцять п’ять хвилин.

— Звідки ви знаєте, коли ми зустрічаємося?

— Членом цієї ложі був мій батько, вже забули? Мені знайомі ваші традиції. Яка з цих шаф ваша?

Фалькенштейн недовірливо подивився на дослідника й указав на останню в ряду. Та була набагато більшою за інші й прикрашена більш вишуканим різьбленням.

— Що ви задумали?

— Незабаром