Читати книгу - "Володар драконів"

— Ось як, — пробурчала Сірчана шкурка. — Це навіть я розумію. Цей чоловічок зі шкірою, як у маслюка, каже, що я схожа на королеву кішок. Уявляєте? — Улещена, вона пригладила своє плямисте хутро.

— Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав Бен. — Звільнимо місце тут, нагорі. Адже ми частенько сидимо у Лунга на спині, а дітлахи ніколи такого не бачили.

Але Сірчана шкурка енергійно похитала головою.

— Вниз?! Отакої! — вона з жахом вчепилася в зубці Лунга. — Ні вже, я краще залишуся тут, нагорі. А ти можеш спускатися, щоб ці твої одноплемінники тебе затоптали.

— Ну то залишайся тут, буркотухо волохата!

Бен посадив Мухоніжку в рюкзак і спустився між дітьми зі спини Лунга.

Дракон саме лизнув у ніс дівчинку, яка повісила йому на роги вінок із квітів. Усе більше дітей видиралося Лунгові на спину, чіплялося за зубці його гребеня, тягнуло за ремені, якими прив’язували себе Бен і Сірчана шкурка, і гладили теплу срібну луску. Сірчана шкурка сиділа серед всієї цієї метушні, схрестивши руки і міцно притискаючи до себе рюкзак.

— Сірчана шкурка ображається, — шепнув Бен на вухо дракону. Лунг глянув через плече і насмішкувато похитав головою.

Дорослі теж оточили дракона, доторкалися до нього і намагалися зазирнути в очі. Лунг обернувся до Зібеїди Халіб, яка з усмішкою дивилася на дітей у нього на спині.

— Розкажи мені, як перехитрити місяць, — попросив він.

— Для цього нам треба пошукати більш спокійне місце, — відповіла фахівець із драконів. — Давай підемо туди, де я знайшла вирішення цієї загадки.

Вона піднесла руки, браслети її задзвеніли, а каблучки на руці заблищали у сонячному світлі. Одразу ж стало тихо. Збуджені голоси замовкли. Діти скотилися зі спини Лунга, і було чути самий лише гуркіт моря. Зібеїда Халіб щось голосно промовила до місцевих мешканців.

— Ми з драконом йдемо до гробниці Володаря драконів, — переклав Мухоніжка. — Мені треба обговорити з ним важливі речі, яких не повинні чути сторонні вуха.

Мешканці села підвели очі до неба. Зібеїда розповіла їм про круків. Але в небі нікого не було, крім зграї білих чайок, які летіли до річки. Від натовпу відокремився старий і щось сказав.

— Ми поки приготуємося до свята! — переклав Мухоніжка. — Великого свята на честь повернення драконів і Володаря драконів!

— Свято? — перепитав Бен. — На нашу честь?

Зібеїда з посмішкою обернулася до нього:

— Звичайно! Без свята вас звідси нікуди не відпустять. Люди тут вірять, що дракон приносить щастя на цілий рік — щастя і дощ, а це тут найбільше щастя.

Бен подивився на блакитне небо.

— Щось поки на дощ не схоже, — зауважив він.

— Хто знає! Драконівське щастя налітає, як вітер, — відповіла Зібеїда. — А тепер ходімо, — вона повернулась і поманила за собою Лунга унизаною каблучками рукою. Він уже хотів було піти за нею, коли Гіневер Візенгрунд несміливо поплескала його по передній лапі.

— Вибач, — сказала вона, — як ти гадаєш, тобі б не важко було… ти б не міг…

Лунг нахилив шию.

— Залазь, — сказав він. — Таких, як ти, я можу везти з десяток і навіть не відчути.

— А таких, як я? — крикнула Зібеїда Халіб, ставши руки в боки. — Боюся, це буде навіть для дракона важкувато!

Лунг, посміхаючись, знову схилив шию. Зібеїда підхопила поділ свого розвіяного вбрання і прудко видерлася нагору, чіпляючись за зубці дракона.

Сірчана шкурка похмуро подивилася спочатку на жінку, а потім на дівчинку, і приречено зітхнула. Але коли Гіневер простягнула їй руку і сказала: «Привіт, яка я рада з тобою познайомитися», волохате обличчя малої кобольдихи просяяло.

Таким чином, Лунг повіз трьох своїх вершниць туди, де на пагорбі за хатинами стояла гробниця Володаря драконів, а Бен із Мухоніжкою і Барнабас Візенгрунд пішли за ними пішки.

— Отакої, — зауважив професор, дивлячись на хвіст Лунга, що звивався перед ними по піску. — Гіневер обожнює їздити верхи на слонах і на верблюдах. А я радий буваю, якщо мені вдається втриматися на віслюку. До речі, — він обійняв Бена за плечі, — біля гробниці нас чекає моя дружина. Віта дуже хоче з тобою познайомитися, так само як і з тобою, Сірчана шкурко, а особливо з Мухоніжкою. З кобольдами їй вже доводилося зустрічатися, натомість познайомитися з гомункулусом вона завжди мріяла, та нагоди не траплялося.

— Чуєш, Мухоніжко? — запитав Бен, повертаючи голову до чоловічка у себе на плечі.

Але Мухоніжка був занурений у свої думки. Перед очима в нього стояли щасливі обличчя місцевих жителів, коли Лунг прийшов до їхнього села. Вже двічі траплялося Мухоніжці бувати в людському селищі зі своїм господарем, однак поява Кропивника нікого не робила щасливим. Він приносив із собою лише страх. І насолоджувався цим.

— Щось трапилося, Мухоніжко? — стурбовано запитав Бен.

— Ні-ні, нічого, юний пане, — відповів гомункулус і провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Професор торкнувся плеча Бена:

— Ти навіть не уявляєш, як мені кортить про все детально тебе розпитати! Скажи хоча б одне, — він подивився на небо, але круків було поки не видно. — Джин знав відповідь? Ти правильно поставив питання?

Бен усміхнувся:

— Так, тільки він висловлювався трохи загадково.