Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Тим часом Хоу-Хоу крокував уперед своєю в буквальному розумінні ходульною ходою; свита одягнених у біле жінок ішла за ним зі співом весільного гімну, а за жінками пхалися кудлаті пажі. Проте мій бінокль показував мені, що прекрасні пані зовсім не тріумфували. Вони тривожно поглядали на воду, що підіймається, а одна хотіла позадкувати, але супутниці її не пустили: мабуть, під час цієї урочистої церемонії втеча вважалася великим гріхом. Так дійшли вони до стовпа, де за звичаєм “подружки” кинулися до нареченої, щоб зірвати з неї покривало, а кудлаті пажі вишикувалися за ними.

Ще мить, — і перша подружка здивовано зупинилася; потім з її грудей вирвався дикий крик, що розкотився озером, немов ревіння сирени. Подивилися інші й у свою чергу почали волати. Тоді сам Хоу-Хоу задріботів навкруги стовпа і поглянув на наречену. Він, мабуть, добре роздивився, бо хтось зовсім зірвав покривало з трупа. Він не став довго милуватися, а тієї самої миті з усіх ніг (тобто з усіх ходуль) кинувся до печери. Більше я не витримав спокуси. Під рукою у мене лежала рушниця — моя двостволка, заряджена розривними кулями. Я її вийняв з футляра, підняв і прицілився трохи вище того місця, де, за моїм розрахунком, мала бути голова людини, що сиділа всередині чучела, — бо я не хотів убивати цю істоту, а тільки налякати. Секунда — і розривна куля змела до біса кошика з іклами павіана. Не було ще в історії такого раптового викриття духовного князя, одягненого в усі свої ризи.

Отже, все мало тепер іти благополучно, оскільки Деча зійшов з ходуль і подався пішака — прекрасний вінценосець, що розбива собі носа об брилу застиглої лави. З хвилину він лежав на землі, потім схопився і, кинувши ходулі, побіг за настраханими жінками і їхніми мавпоподібними пажами назад до печери.

— Тепер, — звернувся я тоном оракула до старого Веллу і решти команди, переляканої рушничним пострілом, — друзі мої, ви бачите, з чого зроблений ваш бог?

Веллу не намагався заперечувати; він був вельми вражений — ви розумієте, крах ілюзій часто завдає душевного болю; але один з команди, очевидно, офіційний охоронець часу, сказав, що сонце зійшло, священний обряд відбувся, хоча, правда, дещо незвичайно, і тепер, згідно із законом, треба повертатися додому.

— Ні, — відповів я, — я вас довго чекав, а тепер ви почекаєте трохи мене, оскільки я хочу подивитися, що буде далі.

Проте “охоронець часу” — закостенілий рутинер, абсолютно позбавлений цікавості, — занурив у воду весло як сигнал решті веслярів робити те саме, у відповідь на що Ханс ударив його пальці ручкою револьвера і потім приставив дуло до його скроні.

Цей аргумент переконав його в необхідності покори, і він, вибачаючись, підняв весло. Інші вчинили так само.

Отже, ми залишилися спостерігати на місці. І було на що подивитися: вода вже заливала скелю Пожертв. Хвилі досягли “вічних вогнів”, унаслідок чого вони перестали бути вічними і розпливлися на хмару диму й чаду. Ще за три хвилини хвилі бурхливим водоспадом хлинули в пащу печери. Не долічив я й до ста, як із печери в паніці почали вибігати люди, немов оси з потривоженого кубла. Серед них я впізнав Дечу, якого здолала блискуча думка подбати перш за все про власну персону.

Він і ще кілька чоловіків кинулися вперед і, вибравшись із води, полізли вгору схилом гори за печерою. Іншим пощастило менше. Потік досяг уже значної глибини, і вони не змогли його подолати. Їх понесло назад, до велелюбного лона Хоу-Хоу.

Мить — і разом усі будинки, як і той, що був нам притулком, завалилися і зникли в піні. Здавалося, то був кінець. Я розмірковував, Чи пустити мені кулю в Дечу, який тепер стояв на краю кручі і ламав руки, дивлячись на розорення свого храму — на загибель свого бога і міста, і гарему, і слуг. Але якийсь голос підказував мені залишити цього грішника своїй долі, і я вже приготувався дати команду гребти геть, як Ханс гукнув, щоб усі подивилися на вершину гори.

Величезні клуби пари валили з кратера, як із тисячі паровозів; і ревіння, схоже на пихтіння тисячі тисяч паровозів, роздирало наші вуха.

— Що це, Хансе? — прокричав я.

— Не знаю, баасе. Мабуть, вогонь і вода розмовляють усередині гори, баасе, й освідчуються у взаємному коханні, як сварливе подружжя, замкнуте в тісній хатині: дружина шипить, плюється, кидається; чоловік сікається і лупцює дружину. — Він зупинився, витріщивши очі на вершину гори, і тихо повторив: — Так, чоловік здорово лупцює дружину! Гляньте на нього, баасе!

Цієї миті з оглушливим гуркотом, схожим на жахливий грім, вулкан немов розколовся надвоє, а вершина його розлетілася в повітрі.

— Баасе, — сказав Ханс, — мене звуть Володарем Вогню, чи не так? Проте над цим вогнем я не владний, і нам краще триматися від нього подалі. Дивіться! — і він простягнув руку, указуючи на могутній потік лави, що хлинула, здавалося, з хмар прямо в озеро на відстані якихось двохсот ярдів від нас, піднімаючи фонтани піни і диму, Це як торпеда, що вибухнула.

— Гребіть!