Читати книгу - "Робін Гуд"

Побачить здавна він хотів

Оцих лісовиків.

Чернець Тук так старанно й уміло лікував уражене стрілою коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Маленький Джон почувався досить добре. Він навіть із відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Аби утримати пораненого в ліжку, ченцеві довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. По волі чи по неволі, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті він отримав жаданий дозвіл, і вони разом із Туком одразу подалися до своїх товаришів. Ті радо зустріли їх і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі вже відчувалася прохолода, посідали колом і почали дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, переодягнувся в сухе і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом знадвору долинув голос. Хтось просився до нього переночувати. Собаки в хижці занепокоїлись і зчинили галас, який вказував на присутність сторонньої людини.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, якийсь ворог? Йшов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повільно підніс келих до рота. Але в ту саму мить почув громовий удар у двері. Чернець вилаявся і ледь не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди собі з Богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я нічим не можу тобі зарадити. Якщо знаєш дорогу, то звідси лише кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби і знав, то все одно нікуди б не пішов. Надворі ллє такий дощ, а у тебе в хижці тепло і сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім! Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, аби врятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного зі своїх собак, Тук пішов, щоб подивитися на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові у нього красувався шолом із султаном. Поруч із чужинцем стояв вкритий розкішною попоною кінь.

— Чи не знайдеться чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний Лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, бо треба хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ні тебе, ні твого коня, пане лицарю. Не знайдеться і кварти води, а не те щоб окраєць хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є чого поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар упевненою ходою пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив гостю грубість.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, хто з нас командуватиме.

— Охоче! — вигукнув лицар, посміхаючись. — За послуги плачу золотом чи стусанами: що кому більше до смаку.

Чернець вийшов, але хутко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й панцир та допоможи мені краще налагодити вечерю, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли лицар підняв забрало, на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижене волосся вилискувало золотавим відливом. З усього було видно, що його вродливий гість має владну вдачу.

Сподіваючись, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом читати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому гарною латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заходилися поратись коло вина та паштету. Чорний Лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підкріпитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає наготовлена їжа, Тук занепокоївся, але нічим не виявив свого незадоволення. Адже гість був веселою людиною і без упину сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар щиро реготали, ніби найліпші друзі. Тук дізнався, що Чорний Лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, побував навіть у в'язниці і часто наражався на небезпеку. Та зараз він розповідав про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий дотепник, що Тук аж качався з реготу. Незчулися вони, як минуло чимало часу і як обидва поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Він мало не остовпів з подиву, побачивши, що Чорний Лицар уже встав, умився і, веселий, наче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув Тук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, сказав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти якнайшвидше виїхав звідси, якщо, звісно, збираєшся продовжити мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робін Гуда, розбійника. У мене є до нього доручення від короля. Вчора я