Читати книгу - "Книга забуття"

У цю трагічну мить душевного надриву, коли її тіло б’ється в риданнях, а розум цілковито затуманений сльозами та відчуттям приреченості й майже паралізований, жінка несподівано усвідомлює зміст прощальних слів баби Мірки, котра крикнула Ганні навздогін, щоб вона не забула купити їй льодяників…

Бо стара карга любить, аби в неї щось бовталося в роті.

Якби жоден із нас не повернувся, історія після-воєнного часу нітрохи б не змінилася. Вона була визначена завчасу, і вона була визначена без нас.

Субота. Тиждень завершується перемогою українського уряду над свинячим грипом, що заявив про себе одразу ж, щойно вичерпалася тема можливої війни між Україною й Росією. З понеділка діти повертаються до садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, а всі решта зостаються в тій самій задниці, де й перебували. Юля тендітними грудьми школярки (щонайбільше — № 2 на виріст, утім, наразі розмір не має значення, тим паче, що леді не з тих, хто зберігає свої заощадження в бюстгальтері) заступила український народ від епідемії. Президент не задоволений. Президентові не потрібні успіхи України, якщо ці успіхи — справа рук Прем’єр-міністра. Йому нічого не залишається, як ударити по всіх насущних проблемах новим варіантом Конституції. Народ, який аж три тижні перебував у своїй країні інкогніто, ховаючи обличчя під марлевою пов’язкою (добре, що за цей час жоден розумник із ворожого табору не здогадався підсунути вітчизняним політикам свиню — поміняти наш потульний народ на менш поступливий), тепер уже вільно вдихає ніздрями повітря, принюхуючись, щоб хоч якось приловчитися тримати ніс за вітром, проте хоч як старається, не здатен розрізнити, де свинячий грип, а де звичайне свинство. Проте це не заважає йому робити цілком практичні висновки. Віднині кожна українська мама настановлятиме своє чадо: «Дитино, йди вчитися на фармацевта». Адже цілком очевидно, що торгувати краплями, пігулками й різною вакциною значно вигідніше, ніж наркотиками, бо людей, які чіпляються за життя, безмірно більше, ніж тих, які ганяються за кайфом. Фармакологія — надзвичайно прогресивна галузь, стабільність їй забезпечує те, що і вірус, і вакцину виводять в одній лабораторії. Карантин закінчився, епідемія іде на спад, і тільки ЗМІ досі розпочинають свої новини з сухої й безжальної (наче звістки з фронту) статистики жертв, але вже мляво, без попереднього ентузіазму. Тема себе вичерпала. ЗМІ намагаються не відставати від фармацевтики, їхня кухня — ще та! Буде вам і гаряче, і свіже, і смажене. У крайньому разі, повернуться до теми можливої війни між Україною й Росією. Як виявилося, благодатна тема.

Варто було Медведєву насваритися на Ющенка пальцем (а позаяк це відбулося в річницю війни Росії з Грузією), ЗМІ в один голос здійняли ґвалт, начебто Росія розвертає війська на Україну. З усіх дір повилазили експерти (теперішнє нашестя різних експертів та політологів можна порівняти лише з навалою екстрасенсів, пік якої випав на часи перебудови й розвалу СРСР), кожен зі своєю гіпотезою, прогнозом, пророцтвом… Європа про всяк випадок швиденько відмежувалася від цієї катавасії (де та китайська стіна, що могла би відгородити цивілізовану Європу від дикого сходу?), представник НАТО офіційно заявив, що блок не втручатиметься в події в разі російської військової агресії… Дехто в Україні вже наготовив хліб і сіль, аби зустрічати визволителів, проте виявилося, що їхній Дмитро Анатолійович просто приколюються з нашого Віктора Андрійовича.

«Я сказав усе, що хотів сказати. Чи досягнув я мети? Вважаю, що так. Резонанс був такий, що всім було цікаво. Цей лист викликав різні реакції, і це нормально», — так прокоментував свою заяву Медведєв. Він запевнив, що не звертався до українського народу, як це намагаються інтерпретувати, а також не ставив собі за мету викликати на розмову еліту — ні російську, ні українську. Отож, сказане було адресоване єдиній людині, його колезі — українському Президентові. Але, з відомих причин, не тет-а-тет, а так, щоб усі чули.

Ну не подобається Медведеву політика, яку проводить Ющенко) Можна подумати, Медведеву подобається політика Барака Обами. Проте на нього він чомусь голосу не підвищує. Відтак, виходить, річ не в політиці, а в тому, хто і як її проводить. Про Гаранта — ні слова.

«Дозволяєте на себе кричати, аби не били. Дозволяєте себе бити, аби не вбивали. Дозволяєте себе вбивати, аби не мучили. Дозволяєте себе мучити, аби до життя не силували».

Усе, що погане, — це не ми.

Мене особисто дивує не «наїзд» їхнього президента на нашого, насторожує ентузіазм, із яким мас-медіа вхопилися за тему війни, наче йдеться про якусь пікантну сенсацію зі світського життя поп-зірок. А ще Леон Блюм попереджав: «Говорити про війну як про щось можливе — означає якоюсь мірою її провокувати».

Цілком погоджуюся з Блюмом. А ось запис, який знаходжу в «Щоденниках» Анрі де Монтерлана, викликає певний скепсис: «Двічі в рік прочитувати й перечитувати серйозну книгу про війну чи сходити на фільм про війну. Ваше бачення життя одразу ж набуде глибшої спрямованості». Не знати, можливо, 1931 року серйозна книга про війну мала таку вагу, що справді могла поглибити бачення життя. Принаймні, на самого Монтерлана. Або ж в його уяві — на когось іншого. Часи змінилися, всі ті книги та фільми (згадайте безкінечний потік серіалів), що клепаються нині, — не що інше, як спосіб говорити/думати про війну як про щось можливе.

Анрі де Монтерлан — доволі цікавий типчик. Сам він про себе писав: «Я ні з чим і ні з ким не зв’язаний. На війні я був добровольцем, цебто вільним був забратися коли забажаю, що й зробив. Аристократ, але сторонюся людей цього кола. Католик, але не ходжу до церкви. Член трьох асоціацій ветеранів війни, але не показувався в жодній із них». Йому подобається вдавати з себе самотнього рицаря. Доволі важко збагнути, що в Монтерлана вдаване, а що — справжнє; він полюбляє наводити читача на хибний слід. Усе життя він намагався закріпити за собою репутацію письменника-воїна, письменника-спортсмена, письменника-тореадора. Одразу ж виникає алюзія, що тягнеться до Гемінґвея. Однак Гем У цьому плані