Читати книгу - "Ярославна"

– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.

– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.

– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.

– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?

– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.

– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.

– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.

– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?

– Моя ненька… ваш.

– Тобто руська.

– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…

– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.

– Знай, знай.

– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.

Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.

– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..

– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.

Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.

Для багатьох, можливо, й навічно.

– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.

Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:

А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?

Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.

Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!

Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!

Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…

Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.

Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.

Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».

Себто погоня за славою…

І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.

Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).

Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.

Проте стримано мовив:

«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»

І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.

Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!

Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»

Сюурлій, Сюурлій…

Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…

Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…

Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе.