Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Авжеж! Ми з Кучмою, перш ніж рушити звідти, ходили й оглянули канаву. Але невже ти…

— Міг би ти повести мене туди?

— Вернутися туди? Ні, ні! Це ж далеко, П’ятий, та ця жахлива спекота, і ризик… Тільки зажуришся тяжко, та й усе!

— Ліщина не загинув! — твердо мовив П’ятий.

— Але ж люди його забрали! П’ятий, я бачив кров!

— Але ти не бачив його мертвого! Ожино, уволь мою волю!

— Ти забагато просиш.

— Тоді я піду сам-один. Знай: я прошу тебе піти рятувати Ліщину!

Нарешті Ожина дуже неохоче поступився, і вони рушили вниз по схилу. П’ятий біг так швидко, наче тікав до укриття. Знов і знов він підганяв Ожину. Під палючим промінням сонця поля були зовсім пустельні: все живе, що було більше за муху, поховалося від спеки. Коли вони дійшли до повіток, Ожина почав розповідати, як вони з Кучмою ходили шукати Ліщину, але П’ятий урвав його:

— Я знаю, що тут треба піднятися вгору, але ти покажи мені ту саму канаву!

В’язи не шелестіли — хоч би один листочок ворухнувся. Ожина привів П’ятого до канави, де похилилась потоптана кропива, і малий сів серед того потопту, нюхаючи та роззираючись довкола. Ожина зажурено тільки дивився на нього. Нарешті П’ятий поволі подибав по дну канави. Навколо його вух роїлися комахи. Раптом з-під його ніг злетіла вгору хмарка мух — вони сиділи на якомусь камені. Але ні, то був не камінь! Гладеньке, округле — край цегляної труби! Внизу коричневого отвору водостоку чорніла підсохла струминка крові — і то була кров кроля.

— Клята нора! — прошепотів П’ятий. — Ось вона, клята нора!

Він заглянув досередини. Там лежав кріль! Запах підказав йому це зразу. П’ятий почув слабеньке биття кролячого серця — в порожній трубі водостоку його підсилювала гучна луна.

— Ліщино! — покликав П’ятий.

Ожина одним скоком опинився поруч.

— Що-що, П’ятий?

— Ліщина лежить у цій норі! І він живий!

Кучма й Падуб сиділи в Сотах, чекаючи, поки зберуться всі на збори — другі збори, відколи вони втратили Ліщину. Прохолода будила кролів, і. вони один за одним покидали свої лігва і йшли вниз до Сотів. Усі були пригнічені, сповнені сумнівів. Доля відвернулася від них. Ліщина загинув, а Падуб не привів жодної кролиці…

Кучма послав Жолудя подивитися по норах, чи не прийде ще хто-небудь. Жолудь повернувся і доповів, що Суниця надто хворий, а Ожини й П'ятого ніде не видно.

— Даймо П’ятому спокій, — сказав Кучма. — Йому, бідоласі, краще якийсь час побути на самоті.

— Але ж і в лігві його немає! — додав Жолудь.

— Дарма! — мовив Кучма. А сам задумався: «П’ятий і Ожина? Невже вони покинули колонію, нікому нічого не сказавши? Що ж буде, коли про це довідається решта?..»

Цієї миті заговорив Падуб, і всі розмови припинились.

— Ми всі розуміємо, в якому нелегкому становищі опинилась наша колонія, — почав Падуб. — Мабуть, найближчим часом нам доведеться поговорити про те, як бути далі. Але спочатку я мушу розповісти вам, як воно так склалось, що четверо нас: Срібний, Жостір, Суниця і я — повернулися додому без кролиць. Коли ми вирушали, всім це здавалося простою справою. І ось що ми маємо: один вернувся хворий, другий — поранений, а здобутку — ніякого. Ви, певне, дивуєтеся чому?

— Ніхто ні в чому не винуватить тебе, Падубе! — сказав Кучма.

— Не знаю, наскільки я винен чи ні, — відповів Падуб. — Це ви скажете мені, коли вислухаєте мою розповідь.

Того ранку, коли ми вирушили, стояла добра погода для мандрівників-глессілів. Ми не поспішали, сподіваючись, що прохолода триватиме довго. Там, де кінчається цей ліс, є неподалік ферма, і, хоч о такій ранній порі там не вештались люди, я не захотів іти повз ферму. Ішли ми все по узвишшях, по вечірній стороні. Не поспішали, часто зупинялись — я остерігався наскочити на елілів. Я певен, що той край кишить горностаями й лисицями.

Близько ні-Фрітха путівець вивів нас до смуги ріденького лісу. Дивні ліси на цих пагорбах. Той ліс був не густіший за наш буковий гай, але тягся, скільки видно було, прямісінькою смугою в обидва боки. Не люблю я цих прямих ліній — їх роблять люди! І, звісно ж, попід цим лісом бігла дорога. Дуже тиха дорога, але все одно мені не хотілося там огинатись, тож ми перейшли той ліс і дорогу. Там, у полях за лісом, і знайшов нас Кегаар, порадивши нам змінити трохи напрямок руху. Він сказав, що ми пройшли половину відстані. І я вирішив, що пора нам пошукати пристанища на ніч. Ми вирили невеличкі вигрібанки на дні якоїсь ями, добре попаслись і щасливо перебули ніч.

Уранці зірвався холодний вітер, тож ми пересиділи в тих вигрібанках до ні-Фрітха. Потім вигодинилось, і ми подалися вперед по росі. Надвечір здибали якогось зайця. Я спитав його, чи не знає він, де тут поблизу розташована велика кроляча колонія.

«Ефрафа? — перепитав він. — Невже ви йдете в Ефрафу?» — «Може бути, якщо вона так називається», — відповів я. «А ви знаєте, що це за колонія?» — «Ні, не знаємо, але хочемо знати, де вона!» — «Ну, тоді ось вам моя порада: беріть ноги на плечі й тікайте, не оглядаючись!» — сказав заєць і помчав далі.

Я саме розмірковував, що б це могло означати, коли на пагорку перед нами виросли три кролі — достоту, як я прийшов був арештувати тебе, Кучмо, тієї ночі, — й один із них сказав: «Покажіть ваші мітки!» —