Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Та ось пролунав якийсь голос, що перейшов у рев: він поступово стихав, аж поки не вирівнявся до протяжного басовитого трубного звуку. Крізь ревіння чулося жалібне, ніби від болю, мукання.

Олег стояв мов зачарований і напружено прислухався до звуків, яких він ще ніколи не чув. Лось, який шукав собі пари, трубив на нашому березі, трохи південніше. Ми швидко пішли на голос, але тут же зупинилися, бо попереду були непрохідні хащі. Втративши надію продертись крізь гущавину, ми змушені були рушити далі берегом озера. Ішли доти, поки Олег не спіткнувся об щось на крутому березі. «Перешкода» сердито пирхнула, підскочила і майнула геть. Отже, це був не камінь, а, напевно, борсук або заєць. Хотів, мабуть, виждати, поки ми пройдемо, і, звичайно не врахував того, що може стати «каменем спотикання».

Для геолога це теж була несподіванка. Він зойкнув, ніби підстрелений заєць, і, посковзнувшись, з шумом посунувся з крутого берега у воду. Почувся гучний плескіт, а за ним цілий потік слів, яких краще не повторювати.

Я ледве стримався, щоб не розсміятись, і, нарешті, крикнув:

— Ну, як, цілий, нічого не трапилось?

— Якби-то нічого! Багнюкою заліпило весь рот, очі й вуха. Та ще й рушниці десь нема!

Проте рушниця знайшлася на березі: зачепилася ременем за кущі. Геолога це трохи втішило. Ледве-ледве видряпався він на берег, і, коли став передо мною, я не впізнав його. Навіть у півтемряві Олегове обличчя лисніло, мов у негра, і тільки під очима, де багно було витерте, біліли плями. Олег харкав і плювався, аж поки біля невеличкого струмка не змив грязюку з обличчя. Несподіване купання, проте, не відбило в нього охоти йти далі. Ми обережно посувалися вузькою звіриною стежкою туди, звідки долинало трубіння лосів.

В густому лісі було ще темно, але між кронами дерев уже ясніло небо, ніч поступово відходила.

Раптом лось перестав трубити. Олег збентежено глянув на мене, і я пояснив, що самець, певно, чекає, чи не відгукнеться хто на його бойовий клич.

І ось здалеку, ніби луна, почулося ревіння. Це одізвався інший, готовий до бою лось. Він ревів дедалі голосніше, і саме в той бік ми й рушили.

Вже розвиднілося, коли на схилі пагорба ми побачили, нарешті, великого лося. Він стояв на галявинці, піднісши голову з могутніми розлогими рогами, й поглядав навколо, ніби на когось чекаючи. І недаремно.

В кущах зашаруділо, лось блискавично повернувся і нахилив голову. Та це була тільки лосиха, що, грайливо підстрибнувши, кинулася тікати. Лось пирхнув і погнався за нею аж до галявини. Тільки тепер ми помітили, що на краю лісу стояли ще чотири самки. Кокетуючи, до них приєдналася і грайлива лосиха. Вона підстрибувала, ніби пустотлива дівчина, приваблюючи царя лісів.

Гнаний пристрастю, лось помчав за нею, та раптом зупинився мов укопаний і заревів погрозливо й сумно.

Ми стояли як зачаровані, не сміючи ступити жодного кроку. Наморщивши морду, лось принюхувався. Зовсім несподівано нам допоміг його суперник. З кущів навпроти показалися ще одні роги, за ними могутня голова, і, нарешті, на галявині з'явився другий лось. Шия в нього була сильнішою, ніж у господаря галявини, і, напевне, він був готовий помірятися силою. Наш знайомий сердито запирхав, розціпив щелепи й висолопив язика. Та ця пересторога аж ніяк не вплинула на суперника. Лосихи повернули голови й зацікавлено стежили за своїми войовничими кавалерами, які не роздумуючи, помчали один одному назустріч і зчепилися рогами. Господар галявини подався, але утримався на ногах. Від ударів широкими, як лопата, рогами, по тайзі аж луна йшла, і мені довелося штовхнути Олега — треба було, нарешті, одірвати погляд від бойовища і, вибравши слушну мить, несподівано підійти ближче.

Щойно пробігли ми кілька десятків кроків, як лосі розійшлися для нової атаки. Обидва красені хропучи завмерли в грізній позі, готові щомиті ввігнати свої роги в бік чи серце супротивника.

Як тільки їх роги знову зчепилися, ми вибігли на край підліска і залягли. Я шепнув геологові, якого саме лося він має взяти на мушку. Сам я не думав стріляти, бо й однієї тварини нам було цілком досить.

Гримнув постріл, і лось, який під ударами рогів свого суперника впав було на передні ноги, раптом підскочив, мов його підкинула пружина. За мить він повалився, потім несподівано знову звівся і, напруживши останні сили, так ударив противника, що той поточився і впав.

Гадаючи, що постріл Олега не смертельний, я прицілився й теж вистрілив. Лось саме збирався підвестись ще раз, і куля влучила його в ту мить, коли він був вже на колінах. Самець усе-таки підвівся, але тут же захрипів і важко впав на землю.

Другий лось, розпалений боєм і пристрастю, тільки тепер зрозумів, що його суперника звалила невідома і страшна істота, яка визирала з підліска. Він грізно пирхнув, копнув передньою ногою, нахилив голову і метнув на нас погляд, який не віщував нічого доброго. Я вже, було, підвів рушницю, та лось схаменувся, миттю обернувся і помчав галявиною, ніби його переслідував сам чорт тайги. Лосихи тривожно замекали й зникли в кедрових зарослях.

Ми підійшли до мертвого лося. Він не дуже відрізнявся від європейського. Могутні лопати-роги були майже білі, шия коротка і міцна, голова масивна, довгаста, з помітним горбочком на носі. Верхня губа, як і в кожного лося, сильно розвинена й нависала над нижньою. На великому підборідді — довга мичка шерсті, так звана сережка.

В Олега тремтіли руки, обличчя пашіло, юнакові захопило дух. Мисливська лихоманка так трясла геолога, що він мусив сісти. Пальцями розчісував шерсть звіра, гладив його величезні роги. Я щиро поздоровив його з незвичайними ловами, зламав гілочку, змочив її кров'ю лося і подав юнакові — за традицією чеських мисливців.

Олег спочатку не зрозумів, що це означало визнання і вшанування мисливця, та коли я пояснив, він