Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Хочеш зна­ти що? - відповіла вже й собі роз'яре­на Ан­на.- За­раз тобі ска­жу. Ти, ка­жуть, та­ка злодійка, як твій та­то, і не страш­но тобі пе­ред жод­ним гріхом, як йо­му. Ти да­ла Саві мат­ри­гунів та й роз­во­ло­чи­ла йо­го за со­бою, як те­ля на мо­туз­ку, що він не слу­хає ні та­та, ні ма­ми, ні ніко­го. Так. Ти га­даєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти га­даєш, що він те­бе зас­ва­тає і ти бу­деш роз­во­ди­ти­ся на Івоніко­вих грун­тах? За­раз-та­ки! - розсміяла­ся во­на на ціле гор­ло, пот­ря­са­ючи го­ло­вою в якійсь роз­бур­ханій бут­ності.- На се по­че­каєш ти ще тро­хи! Та­ких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх грун­тах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те мо­жеш спус­ти­ти­ся. І нічо­го тобі не по­мо­же, ані твоя мат­ри­гу­на, ані твої різні во­рож­битст­ва, а ме­не не маєш шпи­га­ти, бо тобі до вінчан­ня та­кож не вільно вінка бра­ти, се всі зна­ють, а Са­ва те­бе не зас­ва­тає! Впрочім…

Вона хотіла ще щось до­ка­за­ти, та Рахіра опи­ни­ла­ся вже близько неї, відса­пу­ючи ши­ро­ко вип­ня­тимй грудьми. Во­на взя­ла­ся попід бо­ки і кри­ча­ла:

- То він те­бе зас­ва­тає, га?

- Мене ні, але й те­бе ні. Івоніка і Марія ніко­ли на те не доз­во­лять! Я знаю! - клик­ну­ла Ан­на дри­жа­чим го­ло­сом із цілко­ви­то збліднілим ли­цем.

Се бу­ло най­гірше, чим мож­на бу­ло вра­зи­ти Рахіру, і пе­ред чим жа­ха­ла­ся, мов пе­ред їдо­ви­тим шпи­ган­ням гол­ки. Її очі заіскри­ли­ся не­доб­ре, од­на­че і во­на роз­ре­го­та­ла­ся, як пе­ред хви­лею Ан­на, на ціле гор­ло.

- Мене Са­ва не зас­ва­тає, ка­жеш,- спи­та­ла во­на,- і ти се знаєш? Він тобі ка­зав? Мо­жеш за­бо­жи­ти­ся? А хто пішле до те­бе сватів, ти, по­кой­ова на ласці, ко­ли ти так усе доб­ре знаєш? Кот­рий з ба­гацьких синів? Чи, мо­же, собі ви­бе­реш, кот­ро­го схо­чеш? Їх у те­бе стільки, що перснів у ба­гач­ки на пальцях. А мо­же, ти вже виб­ра­ла та за­бу­ла, як йо­го на ім'я ох­рес­ти­ти, та й че­рез те ли­шиш­ся з си­вою ко­сою? Мо­же, се ста­рий Пет­ро, що си­дить у своєї сест­ри на ласці, як ти те­пер, а мо­же, се Са­ва те­бе візьме, як не ме­не? Га? Або, мо­же, візьмеш йо­го бра­та Ми­хай­ла? Він бу­де, мо­же, ко­лись двірни­ком, хва­лив­ся раз пе­ред Са­вою, то й ти бу­деш поп­ри нього пані двірнич­ка. Ста­рий Івоніка і Марія відчи­нять двері заз­да­легідь пе­ред то­бою, та й в ку­ми мо­жеш їх зап­ро­си­ти…- і, не докінчив­ши ре­чен­ня, роз­ре­го­та­ла­ся на­но­во на ціле гор­ло.

На ос­танні сло­ва Ан­на схо­пи­ла­ся на рівні но­ги, мов на пру­жи­нах. Ви­со­ка й обу­ре­на, ста­ну­ла пе­ред мо­ло­дою ци­ган­кою, пог­ро­зив­ши їй ди­ко п'ясту­ком.

- Ая, ая, аби-сь зна­ла! Я ви­бе­ру собі Ми­хай­ла, аби-сь зна­ла! - проціди­ла біли­ми ус­та­ми й по­гас­лим го­ло­сом.- А за­ки він ста­не двірни­ком і відділить тобі твою пар­ти­ку, [101] я тобі її дам від себе.Розмахнулась ру­кою, а ся спи­ни­ла­ся на смаг­лявім лиці мо­ло­дої дівчи­ни, і го­лос­ний відляск пішов воз­ду­хом.

Рахіра ки­ну­лась, мов справдішня тиг­ри­ця, з обо­ма ру­ка­ми на Ан­ну. Од­на­че Ан­на, до край­ності розд­раз­не­на і зво­ру­ше­на, тру­ти­ла її май­же з му­жеською си­лою в гру­ди і так нес­подіва­но, що дівчи­на по­да­ла­ся о кілька кроків на­зад.

- А як Ми­хай­ло бу­де двірни­ком,- клик­ну­ла без­звуч­ним го­ло­сом,- а я йо­го ґазди­ня, то він ви­же­не та­ких во­ро­жок і відьмів із се­ла, як ти! Так! Те­пер уже знаєш, що хотіла зна­ти, і ра­дуй­ся, як хо­чеш! Те­пер уже мо­жеш собі йти! Вже діста­ла свою пар­ти­ку, по яку прий­шла!

Сказавши се, зібра­ла жи­во своє шит­во і звер­ну­ла­ся за то­ва­ром, що, па­су­чи­ся, відда­лив­ся тро­хи від давнього місця.

Рахіра не пішла за нею.

Вона бо­яла­ся тої роз'юше­ної пос­таті й тих сильних п'ястуків, яких си­лу щой­но спізна­ла.

Осталася на місці, ми­на­ючи­ся з гніву й обу­рен­ня, за­тис­ка­ючи раз по раз п'ясту­ки, пог­ро­жу­ючи ни­ми та вик­ли­ку­ючи го­лос­но бру­тально-грубі і обид­ливі сло­ва.

- Чекай, че­кай! - кінчи­ла кож­не но­ве ре­чен­ня зне­ва­ги яки­мсь співу­чим го­ло­сом. - По­пам'ятаєш ти ще оце! По­па­м'я­таєш ти ще, хто та­ка Рахіра та й ко­го ти по­лич­ни­ком по­час­ту­ва­ла! Те­пер я те­бе знаю, че­кай, те­пер видіти­ме­мо, хто піде з се­ла, та й ще, до то­го, з тор­ба­ми! Хто свою пар­ти­ку діста­не! Че-кай! Че-кай!

Так виг­ро­жу­ва­ла дов­го різни­ми сло­ва­ми, відда­ля­ючи­ся повільно, нес­ко­рим кро­ком із не­щас­но­го місця на­зад.

Але Ан­на не слу­ха­ла її вже більше. Пог­на­ла то­вар у цілком про­тив­ну сто­ро­ну на па­шу і вже ані ра­зу не ог­ля­ну­ла­ся більше, їй ста­ло цілком бай­ду­же, що по­за нею діяло­ся. Ма­ла ли­ше те ви­раз­не по­чут­тя, що якась тяж­ка пай­ка от­руї, що гнізди­ла­ся десь у неї на дні в душі вже здав­на, спа­ла те­пер. В чім во­на по­ля­га­ла, во­на сього не зна­ла. Чу­ла ли­ше, що їй те­пер доб­ре…

Рахіра не пос­ту­па­ла більше в лісок до доньки Онуфрія Ло­па­ти по взірець до ґерда­ну. За­тяг­нув­ши хуст­ку, що зсу­ну­ла­ся їй при бур­ли­вих ру­хах із го­ло­ви май­же аж на плечі й очі, вер­ну­ла пок­вап­ним кро­ком до­до­му.

XV

Того ве­чо­ра зай­шов Са­ва до Рахіри, і так пе­ре­сиділи обоє до опівночі.

Ніч бу­ла яс­на й ти­ха; во­ни сиділи на призьбі, го­во­ря­чи та спе­ре­ча­ючи­ся.

Вона бу­ла стра­шен­но зво­ру­ше­на, і її круглі очі прис­ка­ли раз по раз іскра­ми. Оповіда­ла йо­му прик­люч­ку з Ан­ною, мо­же, по раз шос­тий, і все на­но­во на­ка­зу­ва­ла йо­му відда­ти їй, Анні, «пар­ти­ку», інак­ше гро­зи­ла:

- І не по­див­люсь у той бік, де йдеш; очі тобі вид­ря­паю, як прис­ту­пиш на крок до ме­не!

Він обіцяв їй твер­ди­ми сло­ва­ми по­ка­ра­ти Ан­ну. Був сам так гли­бо­ко обу­ре­ний об­ра­зою, за­подіяною дівчині, що товк від ча­су до ча­су п'ясту­ком по призьбі, не­на­че мстив­ся вже на неп­ри­ятельці, од­на­че се не вдо­вольня­ло дівчи­ни.

- Та ко­ли по­час­туєш її? - до­пи­ту­ва­ла­ся не­терп­ли­во.- І як се зро­биш? Я б се хотіла зна­ти; най­ліпше, я б та­ки хотіла десь за­хо­ва­ти­ся і ди­ви­ти­ся, як ти час­ту­ва­ти­меш двірнич­ку!

- Не жу­ри­ся тим! - відповів він глум­ли­во, з пох­му­рим пог­ля­дом у своїх ста­ле­вих очах, що ніко­ли не спо­чи­ва­ли.- Се вже моя річ. Я по­час­тую її, де по­диб­лю, на полі або й на до­розі. Відтак не­хай іде до су­ду й по­дає ме­не.

- Колись, як во­на сидіти­ме са­ма в полі при то­варі, без свідків.

- Тепер за­раз я сього не мо­жу зро­би­ти, бо во­на бу­де зваж­ли­ва,- до­дав,- але тро­хи пізніше, як уже й са­ма за­бу­де. Я піду на на­ше по­ле… а на­ше по­ле об ме­жу з Докіїним ла­ном, і там ох­ре­щу її. Зай­ду до неї