Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

Кирило

- Бачиш, тут не причепитися, навіть якщо захочеш. Віта йде з клубу добровільно. Ніхто її силою не тягне. 

- Бачу, - відповідаю, зчепивши щелепи до виразного хрускоту. 

Паша включає відео на прискореній перемотці. Все, що відбулося за вечір. Це відео - моя персональне катування. Я вважав би за краще ніколи його не бачити. 

Як і в перший раз, жадібно вдивляюся в обличчя провінціалочки, немов боюся втратити з поля зору. Раптом зачеплюся за якусь важливу деталь? Раптом щось знайду? Те, що до мене не бачили. 

Не можу не відзначити, що Віта шалено красива і ніжна в блакитній приталенній сорочці, світлих джинсах і з розпущеним волоссям, що спадає їй на плечі. Мій гріх і моє покарання. 

Вона заходить в клуб разом з подругою в бойовому настрої. Навіть через чорно-білу плівку читаю всі її емоції. Засмучена і насилу посміхається, але намагається не показувати. Веселиться. Їй складно, вона відчуває себе зрадженою. 

Якби ти дала мені хоча б що-небудь пояснити. Якби тільки вислухала, дурненька. 

Пізніше Віта пересідає за столик, де сидять однокурсники. Зовсім розслабляється. Голосно сміється, відкинувши голову назад. На відео відсутній звук, але мені здається, що в вухах чітко дзвенить її голос. 

На Віту відкрито дивляться майже всі чоловіки. Прямо, без підтексту, немов зголодніли. Вона магнітом притягує своєю чистотою і наївністю - такі дівчатка в цьому клубі велика рідкість. Є в ній те, від чого відірватися неможливо, особливо якщо спробуєш. Здохнути хочеться, щоб тільки продовжити. 

Очі наливаються кров'ю, коли я бачу, як провінціалочка танцює з незнайомим хлопцем. Кладе руки йому на плечі і міцно обіймає. Він чіпає її стегна і талію. Гладить, немов Віта йому належить. У мене горить у грудях. Так сильно, що боліти починає. Пекельно. 

Якого біса ти твориш? Це місце явно не для тебе, йди. Я образив тебе, але запам'ятай: ні один чоловік на світі не вартий твого покаліченого життя. 

- Досить, - прошу глухим і ніби не своїм голосом. 

Паша мене не чує, продовжує показувати далі. 

У клуб приїжджає наряд поліції, Віта панікує і хватає сумочку. Я це вже бачив. «Метелик» давно на гачку у правоохоронних органів, не в перший раз облава. Назар тягне провінціалочку до вбиральні і допомагає вилізти через вікно на вулицю. Вона хапається за нього, як за рятувальний жилет, і сліпо кориться. 

Перед очима пелена, майже нічого не бачу. Дах зриває від того, що буде далі. Триндець повний - ось що. Підсумок я знаю, тому що на даний момент Віта сидить у слідчому ізоляторі, а я нічого не можу з цим зробити. 

Піднявшись зі стільця, з гуркотом його в стіну шпурляю. Паша здригається, здивовано на мене дивиться. 

- Я сказав вистачить! Вимкни! 

Він ставить на паузу. 

- Кажуть, там Болотов зі свого боку пресує, - неголосно вимовляє Павло. - Всіх винних наказати. Просить максимальну міру покарання за вимагання. Може, з ним поговорити спробуєш? 

- Пробував. Ми не зрозуміли один одного. 

- Погано, - робить висновок товариш. 

Голова гуде, мислити зовсім не виходить. Останній тиждень я майже не сплю. Ледве очі закриваю, як всі накопичені проблеми приплющує багатотонним вантажем. Ні вдихнути, ні видихнути. Здається, що я не повинен спати, їсти або приймати душ. Це марна трата часу. 

Спочатку була складне відрядження, втратили одного бійця - Вадима Бекетова. Надійшла інформація про захват супротивника, ми брали штурмом. Я особисто бачив, як Вадиму вистрилили в голову, як на всі боки бризнула кров. Він служив у нас недовго, всього два роки. Молодий, розумний. Ми часто спілкувалися поза роботою. У столиці в нього залишилася вагітна дружина, якій мені особисто довелося повідомити про смерть чоловіка. 

А потім була Віта. Тут взагалі складно все і запущено. Слів не знаходиться, щоб описати те, що відбувається. Їй зловили з грошима, відвезли у відділок. Вона стала кричати, щоб дали подзвонити, тому що в фільмах надається один-єдиний дзвінок адвокату. У Віти адвоката не було, зате був я. Як тільки почув про те, що трапилося, не повірив навіть. Перепитав - пролунала та сама відповідь. Ноги підкосилися, а в обличчя ніби окропом плеснули. Довелося найближчим рейсом летіти до столиці. 



Я дякую Паші за інформацію і міцно тисну йому руку. Ми разом в школі вчилися, Павло тепер в слідчим працює. 

Недобре я повів себе, коли стілець жбурнув. Не стримався, розлютився. На стіні кабінету тепер ями «красуються». 

- Ти вибач, нерви здають, - звертаюся до нього. - Якщо розкриють нові обставини, подзвони мені. Будь ласка. 

- Подзвоню, звичайно. Не хвилюйся. 

Я виходжу на вулицю, заводжу двигун і вирулюю на заміську трасу. 

В останні дні створюється відчуття, що тепер я живу не в тілі молодого здорового чоловіка, а в тілі старця. Складно говорити і думати, пересуватися і то з трудом виходить. І не хочеться нічого. Правда, в перший день, як тільки прилетів, довго молотив боксерський мішок. До збитих кісточок і нестачі кисню, поки не відключився від втоми прямо на матах. 

Я швидко добираюся додому. Відкриваю ворота і заїжджаю на територію, ставлю машину під навіс. 

Кинувши в'язку ключів на тумбу, знімаю куртку і взуття. У місті прохолодно, стовпчики термометра до нуля доходять. 

У будинку незвично порожньо, ніхто не зустрічає. Треба б звикнути до того, що Віти тут немає і не буде, але я, як божевільний, заходжу у передпокій і починаю принюхуватися. Раптом Віта що-небудь на вечерю приготувала? 

Зараз би на руки її підхопити і до себе притиснути. Поцілувати так, щоб у неї подих перехопило. І трогати, гладити. Нескінченно довго і сильно. 

Різкий дзвінок у двері змушує мене вийти із заціпеніння. Не дивлячись у вічко, відкриваю. На порозі стоїть сусідка Аня. Дочка відомого в місті адвоката. Він пропонував свої послуги, але я відмовився. Вірю, що є інші шанси витягти Віту з-за ґрат, без клейма в особовій справі. 

- Здрастуйте, Кирило, - вимовляє Аня, поправляючи волосся. - Можна увійти? 

Мовчки відходжу вбік, спираючись плечем у стіну. 

- Як там Віта? 

- А ти як думаєш? 

- Безглузде питання, вибачте ... - ніяковіє дівчина. - Тут мама моя вам пиріжки передала, суп і качку по-пекінськи. Якщо не заперечуєте, я можу розігріти і ... 

- Вперед, - дозволяю їй. 

Залишивши гостю внизу, піднімаюся на другий поверх. Хай займається, якщо їй так хочеться. Я все одно планував замовити доставку їжі, а так навіть чекати не довелося. 

Переступивши поріг душової кабіни, включаю холодну воду. Протверезити себе хочу будь-якими способами, тому що в голові туман стоїть. 

За той час, що я в столиці, була маса можливостей, щоб потрапити до Віти. Але поки у мене не буде гарантій, що можу їй допомогти, не хочу показуватися на очі. Щоб даремно не сподівалася. 

Струмені води луплять по голові і плечах. Не стає легше ні на йоту. Я зі злістю вдаряю кулаком об стіну. Дурна, шалена дівка. Що ти наробила убіса? 

Вийшовши з душу, надягаю на вологе тіло футболку і штани. Дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю: під очима синці, на щоках не  щетина - борода. Постарів років на п'ять за декілька днів. 

Спускаюся на перший поверх, з кухні смачно пахне. Ностальгію відчуваю. Здається, що все повернулося на круги своя. 

Я швидким кроком миную вітальню, застигаю в дверному отворі і тру очі. Тендітна дівчинка пурхає по кухні, відкриваючи шафки і гуркочучи посудом. Схожа, але не вона. У Ані світле волосся і зростом значно вище. Вона розігріває в мікрохвильовці їжу і намагається розібратися з кавовим апаратом. Як раніше вже не буде, так. 

- Сідайте, Кирило, - посміхається Аня, помітивши мене. - Я накрию на стіл. 

На автоматі сідаю за стіл, переді мною виникає тарілка ароматно пахнучого супу. Гарячого, наваристого. Нутрощі обпікає, я прикладаюся до нього, ніби голодував щонайменше місяць. 

А потім дзвінок лунає. Я швидко встаю, відсунувши стілець. Іду в передпокій, дістаю мобільний. Коли бачу номер абонента, аж руки тремтять. 

- Слухаю. 

- Кирило Володимирович, Космінін погодився вас завтра прийняти. О дев'ятій. Тільки не запізнюйтеся, добре? 

- Дякую, Антон. Буду винен. 

- Так що ви! 

Полегшено зітхаю, всередині радість. Можливо, вийде. Якщо Віктор Сергійович запросив, то все не настільки запущено. Віта оступилася, але їй можна допомогти. Я впевнений в цьому. 

Відчуваю, як теплі ласкаві руки торкаються плечей і масажують шию. Добре розминають, старанно. Я скидаю виклик і очі прикриваю. 

- Ти чого сюди прийшла? - питаю у Ані. 

- Про Віту дізнатися, - відповідає спішно. - Батько сказав, що справи кепські, мати плаче і місця собі не знаходить. І я хвилююся, тому що вона моя подруга! 

- Хвилюєшся так сильно, що вирішила обслужити мене по повній програмі, поки її немає? 

- Я ... 
Різко розвернувшись, в обличчя її дивлюся. Лялькове, гладке. Аня здивовано кліпає довгими віями, ні на крок не відходить. Упевнений, вона б зробила все, що б я не попросив. Хороша подруга. 

- Я не думала, що у Віти вийде виконати наш план ... Не думала, що ви разом ... 

- Який ще план? - питаю втомлено, потираючи бороду. 

- Кирило, я даремно прийшла, вибачте! - Аня хитає головою і розвертається в сторону передпокою. - Уже йду! 

- Стояти! - підвищую голос і хапаю її за плече. - Я питаю: який, на хрін, план? 

Аня облизує губи і зітхає. 

- Віта позбутися вас хотіла, Кирило. Душили ви її опікою своєї і контролем. Грошей не давали. Я запропонувала ласковішою бути. Слухатися в усьому, потурати вашим капризам. 

Вона замовкає і відводить погляд. 

- Далі. 

- Радила їй з вами ... з тобою. Сказала, що чоловіки зовсім іншими стають і привілеїв набагато більше. У тому числі і грошових. 

Як же мене дістав весь цей дитячий сад! Відпустивши Аню, відчуваю, як гнів досягає максимальної позначки. Якщо вона зараз не піде, то боюся, я за себе не ручаюсь. 

- Пішла геть! 

- Кирило! Не зліться, будь ласка! - сплескує руками дівчина. - Ну ви ж зовсім їй вибору не залишили! Знаєте, як це принизливо - просити гроші на всякі дрібниці? 

- Я сказав: пішла геть звідси. І пиріжки свої захопи. 

*** 

Рівно за десять хвилин до призначеного часу я зупиняю автомобіль на парковці біля головного офісу на Кузнецькому мосту.Виходжу на вулицю, просочену дощем, повільно бреду до входу. 

- Вас уже чекають, - повідомляє, променисто посміхаючись, помічниця Космініна. 

- Дякую. 
Постукавши три рази, переступаю поріг кабінету. 

- Дозвольте увійти, товаришу генерал-лейтенант? 

- Заходь. І двері щільніше закрий. 

У кабінеті яскраво горить світло. Хочеться примружитися - так сильно очі сліпить. 

Віктор Сергійович Космінін обіймає посаду начальника штабу. Ми давно знайомі: він був моїм викладачем у вузі. За його протекцією відразу ж після закінчення навчання мене взяли в одне з елітних спецпідрозділів. Я не упустив свій шанс, намертво в нього вчепився. 

Кілька місяців тому Космінін заявив, що збирається на пенсію. У нього онкологія, він відчуває сильні болі і давно сидить на знеболюючих. Кандидата на його посаду було всього два: я і Смолін. 

Я сідаю в потерте крісло, витягую ноги.