Читати книгу - "Зібрання творів"

ані оговтатись. Ти, вічний рабе

цих обов’язків, смертну путь вершиш

для радості, неначе горя. Досить:

живи у продумах. Так Бог велів.

Бо тільки-но забудешся, бо тільки

ступнеш убік, пристанеш – і кінець

наблизиш свій. І забряжчать собори,

що, вірою будовані лише,

держаться тільки вірою.

* * *

Вервечка заборонених бажань -

дружина, мати, син, сестра і батько,

побравшися одне за одне, ніби

на проході якоїсь божевільні,

мій сон веде й сама снується сном.

Дві постаті нахилені – моя

і їхня – поміж нами стала відстань

тюремних мурів – довго накликають

себе – подовженого на любов

і спогади. І так, сліпі сновиддя,

ми допроваджуємось до страждання,

неначе в ньому – поклик існування

і найдорожчий. І гарячий шепіт,

і подих – чую в себе за плечима.

Та потерпаю: обернусь – і вклякну,

і стану невпізнанним, наче сфінкс.

* * *

Є дві надії. Перша: білий світ,

що став на голову, таки нарешті

постане світом, а не тьмою. Друга:

небавом ти кінець наблизиш свій

і твердю станеш. Бо немає сил

терпіти, щоб талан твій став комусь

за власність. Бо нема для тебе сили,

якій ти б міг коритися. Пощо,

себе дійшовши, знову повертати

із гирл до перших витоків? Навіщо

переінакшувати родовід

і річище пролитих екзистенцій

змістити, ніби серця перестук?

Є тільки дві надії. Але ти

існуєш не між них, але під ними,

без них існуєш. І ніщо тебе

на світі не здивує. Надто рано

цей світ назвали світом. Надто пізно

людина спрагла власного єства,

допіру все згубивши. Надто щедрий

був Бог для нас. І надто нерозумно

пускати смерть попереду життя,

аби змертвити все, що нас чекає

в прийдешньому. О власна клітко,

о ребра здвоєні! О мудрість ґрат.

Є дві надії. Але край, здається,

лише один: усевельможна смерть.

* * *

Ледь очі стулиш – дерево росте

і павіттям, немов судини чорні,

тобі всю душу оплете, огорне

і серед ночі цвітом процвіте.

Під райським деревом кохана жде,

а яблука червоно-золотаві

мій син збирає в радості і славі

його за руку Пан-Господь веде.

А доокруж – барвистий диво-сад,

прорвались трави пагоном і квітом,

і молода зоря горить над світом,

а десь хлюпочеться Тиверіад.

Тож начувайся. Обережно спи,

щоб, ніби нитку в голку, засилити

у себе мрію, вигадавши міти

із поночі, крутої, мов ропи.

Допіру день посовгнувся в вікні -

стікає дерево і кров відходить

тобі від серця. А бажання – годить:

мовляв, найкраще жити – в чужині.

На чорну грудку стопиться твоє

розкошлане, мов сон, розкошування,

і тільки візерунок хвилювання

ізісподу, здається, постає.

На споді ночі спалахне вогонь

і молода, немов метелик, свічка

враз заструмує з теміні, і річка

стенається з грудей до білих скронь.

3.6.

* * *

Я там сидів, де трьох річок вода -

Дніпра, Десни і неба – струмувала

і обережно серце обмивала

якась непевна радосте-біда.

Усе ішло, проносилось, текло,

і тільки ти, мов сон світобудови,

стояв і кляк, і замовкало слово,

що на устах, здавалося, було.

Горів вогонь над ніччю. Землесос

кричав над темінню і німотою,

і ти, втрачаючись, ставав собою

як сам – чужий чи найрідніший хтось.

3.6.

* * *

Нас обкрадає здатність до звикання.

Неначе гамір – той, що повнить нас

бажанням існування, почезає

в навколишньому. Самодарування -

це здатність самознищення. Пощо

це добровільне самогубство? Нащо

це прагнення до ближнього? Воно

не стільки нагороджує, як губить

і робить нас мертвішими за смерть.

Ми обмираємо серцями (перша

подоба смерти). І душа потерпне,

і стане звичною їй тиша тиш,

і перший образ раю – так далекий

іще учора – видасться бридким,

мов іграшка на час. Погрався – й досить.

Тепер – довкола розглядайся. Знову

і знову прозначай собі межу

для болю, ніби щастя. Так кавалки

самого себе душу нам сліплять,

облудою вимощуючи стежку

самоутрати. Од віків обіруч

ми з себе вириваємо життя,

аби живий зазнати рай. Та марні

усі зусилля. Розум твій збагнув,

де край дерзань, але глибинні нурти

штормуються подаленілим криком

протобажань. Відлунням диких прагнень -

чи то вдоволень, чи лише велінь -

для того, щоб згубитися в цім світі

і, проминувши весь його огром,

не наразитися на справжню велич,

через благесенький ішовши міст.

4.6.

* * *

Холоне тіло на руках синівських,

але нема ні розпачу, ні сліз.

Так, нібито в якійсь космічній драмі,

не добереш – комічній чи трагічній,

обом назначено один кінець.

Довершення. Доходження до краю.

Зупинка. Воля. Спокій. Опочин.

Бо кожен з нас у другому конає,

немов живе. І – як вампір і син.

Ми вже не люди. Тільки силуети

зітерті, ніби давні п’ятаки.

І диким гласом ремствують поети,

бо у поетах ремствують віки.

Пустеля душ. І розуму пустеля.

Сон сну. Буття конання. В царстві зла

людина ходить тільки дубала,

уже забувши, де її оселя.

6.6.

* * *

З дощів, туману, забуття і туги,

із забуття терпкавої пітьми

постала перша постать. Потім – друга,

а потім третя. І зійшлися ми

в міжчассі і міжпросторі. Довкола

ні неба, ні землі – ані-ні-ні.

Немов порожня рура, кругле поле

без