Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Ті відчуття згадалися, коли я сів писати про Феншо. Колись я породив тисячу уявних душ. А тепер, вісім років потому, і візьму живого чоловіка й покладу в могилу. Я був на цьому фальшивому похороні й головним плакальником, і священником, тож моє завдання полягало в тому, аби знайти правильні слова, сказати саме те, що всі хочуть почути. Ці дві дії протилежні й тотожні, дзеркальні відображення одна одної, що мене анітрохи не заспокоїло. Перше ошуканство — ​це витівка, юнацька пригода, а ось друге — ​справа серйозна, темна, жаска. Врешті-решт я копав могилу, й подекуди мені здавалося, що готую її для себе.

Я переконував себе, що в життях сенсу нема. Людина живе й помирає, і байдуже, що відбувається тим часом. Мені згадалася історія Ла Шера, солдата-учасника найперших французьких експедицій до Америки. У 1562 році Жан Рібо залишив людей у Порт-Роялі (неподалік від Гілтон-Гед, Південна Кароліна) під командуванням Альберта де П’єрри, безумця, який утверджував свою владу залякуванням і насильством. «Він власноруч повісив барабанника, який впав у неласку, — ​писав Френсіс Паркман, — ​і заслав солдата на ім’я Ла Шер на безлюдний острів за три ліги від порту, де й лишив помирати від голоду». Врешті-решт люди повстали й замордували Альберта, а напівживого Ла Шера порятували з острова. Можна було б подумати, що тепер Ла Шер у безпеці: переживши таку страшну кару, він може не боятися подальших катастроф. Однак не все так просто. У житті немає теорії імовірності, ніщо не обмежує кількості невдач, і кожної миті ми починаємо все спочатку, такі ж вразливі до удару в спину, як і за мить до того. У поселенні все пішло не так. Колоністи не вміли дати собі раду з дикою природою, голод і туга за домом почали брати гору. Озброївшись імпровізованими інструментами, вони кинули всі сили на те, щоб збудувати судно, «гідне Робінзона Крузо», й дістатися назад до Франції. В Атлантичному океані — ​чергова катастрофа: вітру нема, вода і їжа закінчуються. Чоловіки починають їсти черевики і шкіряні штани, хтось у розпачі п’є морську воду, кілька помирає. Тоді — ​неминуче сповзання у каннібалізм. «Вони кинули жереб, — ​писав Паркман, — ​і він випав Ла Шерові, тому нещасному, якого Альберт лишив помирати від голоду на безлюдному острові. Його вбили і з голодною пожадливістю поділили плоть між собою. Ця огидна їжа дала їм дотривати до тієї миті, коли на видноколі з’явилася земля: тоді, сп’янілі від радощів, вони вже не могли керувати кораблем і полишили його на волю течії. Їх зустріла маленька англійська барка, забрала всіх на борт і, висадивши найслабших, решту здала в полон королеві Єлизаветі».

І Ла Шер — ​це тільки один приклад. Бувають такі виверти долі, що навіть його біографія видасться нічим не прикметною, банальнішою, ніж більшість. Він бодай рухався по прямій, а це така рідкість, що майже благословення. Зазвичай долі різко звертають від одного полюса до іншого, звиваються, вивертаються, щуляться. Людина рушає в одному напрямку, різко завертає на півдорозі, завмирає, віддається на ласку течії, прямує далі. Нічого не можна знати напевно; ми неминуче прибуваємо геть не туди, куди вирушали. На першому курсі навчання у Колумбійському університеті я дорогою на заняття щодня проминав погруддя Лоренцо Да Понте. Я тьмяно пригадував, що він писав лібрето для Моцарта, а потім ще й став першим професором італійської в Колумбійському університеті. Одне ремесло видавалося мені несумісним з іншим, тож я зацікавився й вирішив з’ясувати, як одному чоловікові вдалося прожити два такі різні життя. Як виявилося, Да Понте прожив п’ять чи шість життів. Насправді його звали Еммануеле Конельяно, й він народився у 1749 році у єврейській родині торговця шкірою. Після смерті матері його батько одружився із католичкою й вирішив, що і він сам, і діти мусять охреститися. Юний Еммануеле демонстрував хист до науки, і єпископ Ченади (монсиньйор Да Понте) узяв чотирнадцятирічного юнака під своє крило й оплатив йому теологічну освіту. Як тоді було заведено, учень узяв ім’я свого благочинця. Да Понте взяв постриг у 1773 році й почав викладати у семінарії; особливо глибоко він цікавився латинською, італійською та французькою літературами. Він не лише із просвітницькими ідеалами запізнався, а й зі шляхтянкою-венеціанкою, яка потаємно народила від нього дитину. У 1776 році він спонсорував публічну дискусію в семінарії у Тревізо, де постало питання про те, чи цивілізація зробила людство щасливішим. Отак образивши церкву, він був змушений утікати — ​спершу до Венеції, потім до Горіції, аж доки врешті не опинився у Дрездені, де й почав укладати лібрето. У 1782 році він рушив до Відня із листом-рекомендацією до Сальєрі, де його врешті найняли «poeta dei teatri imperiali». Цю посаду він займав майже десять років. Саме тоді він і познайомився з Моцартом і попрацював із ним над трьома операми, які забезпечили йому місце у вічності. Щоправда, у 1790 році Леопольд ІІ через витрати на Турецьку війну скоротив музичну діяльність у Відні, й Да Понте лишився без роботи. Він перебрався до Трієста, де закохався в англійку на ім’я Ненсі Ґраль чи Краль (про ім’я досі точаться суперечки). Вони разом рушили до Парижа, а далі до Лондона, де прожили тринадцять років. Музична діяльність да Понте звелася до кількох лібрето для посередніх композиторів. У 1805 році вони з Ненсі емігрували до Америки, де він прожив останні 33 роки життя, певний час підробляючи бакалійником у Нью-Джерсі й Пенсильванії, а помер у віці 89 років — ​і став чи не першим італійцем, похованим у Новому світі. Все поволі мінялося. Той, хто в юності був чепуруном і улюбленцем дам, спершу плів інтриги при дворі й у рамках церкви, а потім став цілком пересічним громадянином Нью-Йорка, що у 1805 році мав видаватися йому кінцем світу. Після всього того став сумлінним професором, вірним чоловіком і батьком чотирьох дітей. За легендою, коли одна його дитина померла, він був такий приголомшений горем, що майже рік не виходив із дому. А мораль така: жодне життя не можна звести ні до чого, крім себе самого. Іншими словами, сенсу в життях нема.

Все, закругляюся. Але плин життя змінюється так непередбачувано, що про людину, доки вона жива, нічого не можна сказати напевно. Смерть — ​це не лише єдине правдиве мірило щастя (так казав ще Солон), а й єдине мірило самого життя. Я колись знав безхатька, що говорив, як шекспірівський актор — ​побитого життям алкоголіка середнього віку, з коростами на лиці, у лахмітті, який спав просто неба і постійно просив гроші. А колись-бо в нього була власна мистецька галерея на Медісон-авеню! А ще я знав чоловіка, який свого часу вважався найперспективнішим молодим автором в Америці. Коли ми познайомилися, він щойно отримав від батька у спадок 15 тисяч доларів і роздавав незнайомцям на вулиці купюри по сто доларів. Такий у нього план підірвати економічну систему США, — ​пояснив він мені. Ви тільки уявіть, що