Читати книгу - "Королівство жахів"

Вона підвела дівчині руку під спину й підняла її, обтерши воду, яка струменіла з її обличчя, й волосся дівчини було важким на її руці, а її шия була вкрай тендітною, але вони не могли зупинятися, і вона штовхала й штовхала Кейлін уперед.

Вони пробиралися далі, коли Джоан побачила, як Роббі Монтґомері та той другий відійшли від струмка й зникли між деревами. Вона не повірила в це, бо тепер вона не вірила нічому.

Її нога боляче пульсувала, й вона почала думати, що це не просто подряпина від гострого каменя. Вона зосередила увагу на холодній воді, на мулі на своїх руках і згадала, як під час своєї першої подорожі до озера Лінкольн підозріло подивився на воду й запитав, А ми не маємо бегемотів в Америці? Нічого б у світі вона тепер не хотіла б, як відчути на собі його вагу.

Вона й Кейлін були тепер на чималій відстані від містка, досі пливучи горічерева в чорній воді. Джоан тепер майже не бачила двох терористів — вони стали тінями. Коли вона примусила свої руки й ноги рухатися швидше, один з терористів спрямував свою рушницю на струмок, після чого хтось кинув камінець по воді.

Джоан відразу зрозуміла, що річ не в цьому, але звук був саме такий — камінець, що ковзав по воді, доторкнувся до неї три або чотири рази. Через півсекунди після плюскоту вона почула чотири виляски в повітрі, один за одним. Потім один з терористів упав навколішки, голосно застогнавши.

І тоді вона все зрозуміла.

Кулі можуть ударятися не лише об воду, а й об ґрунт, підкидаючи листя — не цілий шторм куль, не те, що вона бачила в кіно, а кілька пострілів, зроблених один за одним. Це вона бачила на полюванні на голубів. Виляск рушниці, потім батько заряджав її — й знову такий самий звук.

Вона знову подивилася на терористів і побачила, що то Роббі Монтґомері впав навколішки на землю. Вона впізнала його по широких плечах і метлянню його куртки. Другий терорист кинувся бігти.

Хтось стріляв у терористів. Спалахнуло кілька вогників, певно, спричинених пострілами. Вона бачила їх між деревами. Роббі Монґомері впав на лікті, а потім узагалі перестав ворушитися. Вона вже не бачила в ньому людини — він став темною формою в багнюці. Купою листя. Колодою.

Другий терорист іще втікав.

Джоан обернула голову на другий берег струмка й нарешті побачила, що підходить поліція. Їх було дві групи, й вони рухалися трикутниками: один чоловік попереду, два позаду, по обидва боки від нього, й це нагадувало гусей, але був ще один чоловік позаду.

Між деревами наближалася й третя група, рятувальники підходили звідусіль, але вони були не досить вишикуваними, збитими докупи — така собі маса піднятих рушниць, націлених невідомо під якими кутами, й вони підходили мовчки. Кулі літали — вона чула їх, одну за одною, свистячі звуки в повітрі, супроводжувані пострілами з рушниць, які ставали дедалі гучнішими. Бахкало все більше рушниць. Усе більше куль літали над нею, впиваючись у землю за кілька футів від неї. На воду кулі більше не падали після того першого залпу, але вони все ще літали близько.

Вона занурилась у воду так глибоко, як тільки могла.

Терорист-утікач щось кричав, але вона не могла розібрати слів.

Вогники в листі ритмічно спалахували.

Вона змогла достатньо скоординувати свої руки й ноги, щоб посуватися назад, далі від стрілянини, проте її поранений зап’ясток підігнувся, й вона поринула під воду. Тепер уже Кейлін допомогла їй підняти голову над водою, а навколо її руки обплуталися водорості, ні, то пальчики дівчини обкрутилися навколо зап’ястка, який вона сама ж таки забинтувала. Джоан видихнула воду з носа.

Біжи, біжи, біжи, твердила вона собі.

Ніхто їй цього не казав. Ніхто тобі не казав, що ти не зможеш відрізнити добрих хлопців від поганих хлопців, що тут буде стільки шуму, який не тільки оглушить тебе, а й засліпить, бо ти не зможеш не заплющити очей, і що звуки та рух накочуватимуться звідусіль, тож ти не знатимеш, куди тобі йти.

Вона також не розуміла, звідки було стільки диму.

Один з чоловіків — добрий хлопець? — був близько до струмка, лише за кілька кроків від нього, й він здавався дуже високим. Він був на вершині трикутника, й не можна було сказати, що він біг або йшов, а пересувався в якомусь середньому темпі, досить швидкому й рівному. Він підійшов досить близько, аби вона побачила, що він має навушники на вухах, але вона не змогла побачити його обличчя — а вона хотіла б його побачити. Вона не хотіла схопитися на ноги й налякати його, бо вона була б для нього тільки ще однією формою в темряві, але хто знає, щó він міг зробити з несподіванки?

Він тримав рушницю піднятою вгору, й вона побачила зблиск, коли він натиснув на спусковий гачок. Вона й не знала, що можна побачити, як куля вилітає з дула.

Там немає світлячків, вона розуміє.

Вона побачила, як чоловік, що не був Роббі Монтґомері, впав на землю, проте він досі стріляв. Він підповз до сосни, заховався за нею і став майже невидимий під її кутому зору…

Рухайся, нагадала вона собі.

У повітрі перед нею щось пролетіло. Цього разу вона відчула, як повітря нагрілося біля її щоки.

Лінкольн може тепер блукати в лісі, подумала вона, й що буде, як він заблукає в цю або в іншу групу людей з рушницями в руках — одному Богові відомо, скільки тут тепер полісменів, які перебувають у русі, і якщо вони справді вирішили очистити територію зоопарку, то вони не перестануть стріляти — а Лінкольн не має уявлення, щó може означати свистіння куль. Він не знає нічого, й вони підстрелять його, не роздумуючи. Він надто маленький, аби хтось зміг побачити його в цій суміші диму й тіл.

Пролунав новий сплеск води біля її ніг. Вона стояла тепер на руках і колінах, тобто геть низько, але набирала швидкість, а Кейлін пересувалася з нею поруч. Джоан сказала собі, що коли стрілянина припиниться, вона покличе на допомогу, й поліція впізнає жіночий голос і не стрілятиме в неї. Але стрілянина не припинялася. Вона й Кейлін пересувалися на руках і колінах, рухаючись, як весла на каное, й вона не звертала уваги на холод, на своє тіло, кволі