Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Що він тут робить? – питаю, сама не знаю в кого.

Мені тільки чоловіка не вистачало, вже напевно колишнього. Все разом навалилось, і я в такому стані, що не знаю, як це витримати.

- Мама? - Ганночка стоїть на порозі і тре очі.

- Принесла, козла нелегка, - пирхає Стас і прямує до дверей.

Але його випередили. Двері з гуркотом відчиняються. І перед нами з’являється здоровенний амбал під два метри на зріст. Загороджує собою прохід, дивиться на нас байдужим поглядом.

Підбігаю до дочки, сідаю навпочіпки, обіймаю її. Хочу відвести до кімнати.

З-за спини амбала з'являється обличчя Вані. Анютка завмирає, побачивши батька. Кисло посміхається.

- Я ж просив по-людськи, - з самовдоволеним виразом на обличчі окидає номер. - Не зрозуміли…

- Чого приперся? – Стас звіріє.

- До дочки приїхав, - чоловік обходить амбала і прямує до Ганни. За ним йдуть ще троє здоровенних мужиків.

Ваня з охороною? У костюмі з голочки? Він безперечно змінився з моменту нашої останньої зустрічі. Пахне чимось мерзенним. Впевнена розмова так званою матір'ю та приїзд чоловіка пов'язані. Занадто все швидко відбувається. Він останнім часом навіть не писав, а тут загроза від тієї жінки, і вже наступного ранку «сюрприз» на порозі.

- Вали, Ваню, поки що цілий. І не думай, що охорона тобі допоможе, - Стас стає поряд зі мною та дочкою.

- Ганночко, рідна моя, йди до татка, - широко посміхається. - Я так скучив.

- Привіт, тату, - дочка розгублено дивиться на нього.

- Ти навіщо дитину лякаєш? - гладжу крихітку по голові. – Що за цирк із вибиванням дверей?

Не можна зриватися при дитині. Хоч так і тягне сказати все, що накипіло.

- Ганно, що тобі мама про мене казала? – хмуриться.

- Що ти залишився вдома, - дочка знизує плечима. - Тату, не хвилюйся у нас все добре.

- Я бачу як добре, - Ваня скелиться, переводять погляд від мене до Стаса і назад. - Ідилія, мама з чужим дядьком, а тато нехай удома сидить.

- Ваня, припини!

- Не при дитині, - гарчить Стас.

- У нас ще Андрійко є, - дівчинка розпливається в посмішці.

- Яка краса, - кривить кислу міну.

- Тобі час йти, - вказую йому пальцем на двері.

- Я тільки-но приїхав. Де ваша гостинність? – награно зітхає. – Я з дочкою поспілкуватись хочу. Ганно, - голос стає таким солодким, якого я від нього зроду не чула, - Ти чого татка навіть не обійняла?

- Ти шумів, я злякалася, - маленька ще щільніше до мене притискається.

- Я хотів тебе швидше побачити. Мама відвезла тебе, а я сумував. Але тепер я приїхав усе виправити, – фальшиво посміхається.

Невже з цією людиною я жила пліч-о-пліч стільки років? Зараз у це віриться важко. Таке почуття, що прозріла, і зараз нудить від його виду.

– Не треба виправляти! Мені тут добре. Ми до тебе в гості приїдемо, – донька напружена. Вона начебто підсвідомо відчуває загрозу.

- Татко не може без вас, - переводить погляд на мене. - Відпусти мою дочку, хай мене обійме.

- Вона не хоче, - мотаю головою.

- Або сам підеш, або ми тобі допоможемо, - Стас намагається говорити тихо.

А сам ледве стримується. Як я його розумію, сама вже на межі. Але через дитину треба розігрувати цю виставу.

- Піду... - в очах з’являється щось нездорове. – Разом із дочкою.

- Цього не буде!

- Ганночко, а ти знаєш, що іноді речі не такі, як здаються. І мама може бути зовсім не мамою, а чужою тіткою.

У цей момент Стас встає перед Ванею. Його рука стуляється на шиї колишнього, він хрипить.

- Заєць, проведу твого тата до виходу, він страшенно поспішає, - кидає навмисне весело.

- А ми підемо до кімнати, - говорю дочці.

 Біля входу до номера з'являються охоронці Стаса. Я забираю дочку до її кімнати. Вона не повинна цього бачити.

- Олено, стій! Потрібно поговорити! Інакше… нууу… тобі буде гірше, – Стас продовжує тримати його за горло.

- Нема про що! – кидаю вже біля дверей.

Охоронці Стаса та Вані дивляться один на одного. Обстановка стає дедалі напруженою.

- Олено, я все влагоджу, - чую вже через зачинені двері. - Не переживай.

Намагається мене заспокоїти незважаючи на загальну обстановку, мені приємно. Я справді відчуваю себе під захистом. Хоч їдке почуття катастрофи, що насувається, нікуди не пропадає

Лунає гуркіт. Ламаються меблі. Швидко накидаю на дочку курточку та виводжу на балкон.

- Що тато таке сказав?

- Він жартував, - вимучено посміхаюся, а саму трясе від страху.

- Він образився, що ми поїхали? - маленька зітхає.

- Так, трохи образився. Але все налагодиться. Іноді так виходить, що батьки роз'їжджаються різними містами.

До кімнати входить охоронець. Заходить на балкон.

- Я з вами буду.

- Треба викликати поліцію, - шепочу йому, щоб донька не чула.

- Охорона готелю про це вже подбала.

Місця собі не знаходжу, що там відбувається. Гуркіт продовжується. Хвилини тягнуться, як вічність. І маю відчуття, що це далеко не кінець, а лише початок.

Різко наступає тиша. Лунають голоси. І на тлі загального гулу, лунає виразний поросячий писк Вані.

- Я тут потерпілий! У мене вкрали дитину! – аж підстрибую на місці.

Що за дурню він несе! Залишаю доньку з охоронцем. Виходжу до них. Кімната нагадує побоїще. Ваня з закривавленим обличчям валяється на підлозі і репетує. Стаса тримають двоє поліцейських.

- Замовкни! – стискаю руки у кулаки.

- Ось! Вона! Я батько дитини! Я подаю на розлучення з цією жінкою! Вона не є рідною матір'ю моєї дочки! Вона обманом вивезла дитину з дому і приховувала її від мене!