Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 164
Перейти на сторінку:
— наказав Свенцицький, який роздивлявся щось у свій бінокль.

— А це ж він і через вас, Іване Карповичу, дуріє, — прошепотів Бобров, що стояв поруч. У нього був трофейний бінокль.

— Що там? — спитав я.

— Парламентери, верхи. Офіцер і солдат із білим прапором, їдуть до нас, — доповів Бобров.

— Для чого?

— Щоб запропонувати здатися.

— А в чому ж я винен, що Свенцицький відступати не хоче? — спитав у Боброва.

— Бо ви ж, Іване Карповичу, про всі свої пригоди у журналах потім пишете. Ось поручник і боїться, що дасть наказ відступати і всі його матимуть за боягуза. Ото й вирішив битися до останнього.

— Але ж якщо справді до останнього, то я про це не напишу.

— Ну, про це поручник не думають. Їм головне, щоб ви хоробрість його запам’ятали, готовність до подвигу.

— Тьху! Ніколи мені моя відомість не подобалася, а тепер і зовсім підвезла воза. Може, пообіцяти поручнику, що напишу, наче він наказав наступати і ми наступали, тільки в протилежному напрямку? — спитав я.

— Не допоможе, поручник хоче стати героєм, — скривився Бобров.

— Відмовить німцям?

— Жодних сумнівів.

Між тим парламентери наблизилися до пагорба. Злізли з коней і подерлися на гору. Зупинилися кроків за сто до перших окопів. До них вийшов поручник. Німецький офіцер щось сказав по-своєму, а солдат закричав із акцентом, але по-руському, що майор Берген пропонує здатися. Що ми оточені, фронт відкотився далеко, німці продовжують наступ і в нас немає шансів. Тому ми мусимо здатися просто зараз. Інакше вже сьогодні нас буде знищено вогнем далекобійної артилерії.

— Я — поручник Свенцицький! Перекажіть майору Бергену, що руські не здаються! Ми будемо тримати оборону і дочекаємося наших військ, які підуть у наступ до самого Берліна!

Солдат переклав, і майор зареготав. Потім відповів. Солдат переклав, що майор вважає таке рішення необачним і просить відвести полонених німців із пагорба, бо за годину по ньому вдарять гармати. Майор нагадав про міжнародні правила поводження з полоненими. Також він сказав, що коли рішення буде змінено, то достатньо підняти білий прапор. Майор віддав честь, розвернувся і пішов схилом униз.

— Мабуть, із аероплана полонених помітили. Молодці, бережуть своїх, — прошепотів Бобров.

— І що тепер робити?

— Сподіватися, що німці блефують і артилерії них поруч немає.

— А якщо є?

— Тоді молитися.

Я наказав готувати вечерю, бо сподівався на краще. Але десь за годину прилетів снаряд. Вибух вирив велику яму на схилі. Ті снаряди, що прилітали раніше, залишали значно менші ями. Я побіг до Боброва. Той наказав обслузі гармат відходити з пагорба. Але прибіг Свенцицький.

— Залишатися на позиціях! — кричав поручник.

— Це 152-міліметрові гаубиці! Ми їх не дістанемо, а вони нас знищать! — теж кричав Бобров.

— Припинити паніку! — геройствував Свенцицький.

Прилетів іще один снаряд, вибухнув уже перед самими позиціями, поранивши кількох солдатів.

— Ну все, приїхали.

Бобров пірнув у один з окопів. Я зробив так само, солдати теж розлізлися. Лише Свенцицький стояв на повний зріст. Далекий залп.

— Поручнику, ховайтеся! — крикнув я.

Свенцицький із надією подивився на мене і зробив крок, але було запізно. Несподівано земля затремтіла під нами, повітря наповнилося вибухами, свистом осколків, землею, шматками гармат та людей. На мене щось упало, я втиснувся у землю.

— Поручнику! — Це крикнув Бобров.

Він першим виліз із окопа і побачив пораненого Свенцицького. У того з вух юшила кров, він щось шепотів. Пролунав черговий залп.

— Лежати! — крикнув Бобров.

Знову хвиля вибухів.

— Відходимо! — наказав він.

Із окопів і ям почали перелякано виглядати солдати, стогнали поранені, незграбно валялися вбиті. Я ледь виліз з окопа, який накрило шматком воза.

— Чому вони не стріляють більше? — не розумів я.

— Дивляться, чи не викинемо ми білий прапор! — пояснив Бобров. — Підняти білий прапор!

— Ви що, здатися хочете? — здивувався я.

— Ні, але нам потрібен час!

Солдатів довго просити не треба було, ось уже підняли сорочку на гвинтівці. Німці стрілянину припинили, поручник стогнав на землі.

— Іване Карповичу, забирайте людей і відступайте. Болотом, через ліс, потім беріть ліворуч. Там ліси, німці якщо і будуть, то небагато, — сказав Бобров.

— А ви?

— Я залишуся, треба висадити трофейні гармати. Потім наздожену. Скрадайтеся окопами, щоб німці не помітили, і біжіть униз. А я зображатиму тут активність! — Бобров говорив рішуче, залишалося тільки виконувати. Всі, хто міг ходити, почали крастися окопами до краю пагорба. Поранених залишали, бо так у них було більше шансів вижити. Забрали тільки Свенцицького, офіцер схопився за мене і не відпускав. Довелося тягти його з пагорба на собі.

Вже коли зійшли з пагорба, внизу почулося кілька пострілів. Мабуть, німецька розвідка. Але нам відступати було нікуди, хлопці побігли в атаку стежиною серед боліт. Німців, мабуть, було небагато, вони вирішили у бій не встрявати і відступили. Більше не стріляли. Позаду пролунали вибухи. Я подивився, як над пагорбом злітали у повітря і розліталися на шматки німецькі гармати. А онде схилом біг Бобров. Як же все вміло зробив!

Він наздогнав нас, коли ми вже були у лісі. Засапався, але виглядав задоволеним.

— Жодної гармати німцям не повернув! — Він усміхався. — Як поручник?

Свенцицький знепритомнів, тепер його несли по черзі солдати. На першому ж привалі я вирізав два дрючки, прив’язав до них шинель і зробив ноші, щоб можна було нести пораненого удвох. Бобров порахував солдатів.

— Сімдесят шість, багатенько, — скривився він.

— А що таке? — спитав я.

— Нам же доведеться пробиватися лісами, мінімум кілька днів. А такий великий загін — дуже помітний. І чим годувати людей?

— Хлопці несуть у наплічниках мішок цукру.

— Ну, хоч щось.

— А що з полоненими?

— Я їх залишив. Можливо, живі полонені врятують наших поранених, яких ми залишили на пагорбі. Там їх кілька десятків, — пояснив Бобров.

Він очолив наш загін і впевнено повів кудись, дивлячись то на мапу, то на сонце. Ми йшли кілька годин, коли Бобров наказав зупинитися.

— Чекаємо ночі, бо далі поля, нас помітять.

Усі попадали на землю. Мовчали. Хотілося пити, але фляжки в більшості були порожні.

— Нічого, вночі нап’ємося. Досхочу. Попереду буде річка, — засміявся Бобров.

Я підійшов до нього, присів. Він показав мапу.

1 ... 61 62 63 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"