Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Далеченько, — скривився я. І подумав, що, може, краще здатися? Просто відійти зараз, піти до найближчої дороги і здатися патрулю. Полоненого не мусять убивати. Потім згадав зарізаних німецьких коректувальників. Воно по-різному на війні буває. Та й це ж до кінця війни не бачити рідних. А бозна, коли той кінець буде. Вирішив у полон не поспішати.

Коли стемніло, вирушили ми. Кілька годин ішли спокійно, один за одним, через поля та гаї, а потім позаду закричали німецькою. Хтось із наших вистрелив. Німці відповіли, і почалася стрілянина. Заторохтів кулемет. Наш ланцюг зламався, всі кинулися врозтіч. І я б кинувся, коли побачив поручника, що лежав на землі і стогнав. Солдати, які його несли, кудись поділися, з переляку покинувши командира. Я підхопив Свенцицького і потяг кудись.

— Іване Карповичу! — подав голос Бобров. Я зі своїм вантажем кинувся в його бік. Стрілянина посилилася, знову заторохтів кулемет. Я біг картопляним полем, плутався ногами в бадиллі, кілька разів падав. Контужений поручник стогнав. — Давайте! — підбіг Бобров. Підхопив Свенцицького за ноги, і ми побігли. Стрілянина потроху віддалялася. Потім почалися дерева. — Біжимо, біжимо! — прошепотів Бобров. Ми бігли далі. Знову поле, потім очерет, вода, річка. — Почекайте, перевірю дно.

Бобров залишив мені поручника і впевнено пішов уперед. Деякий час посовався, потім повернувся.

— Пройдемо.

І справді, перебралися через річку, хоч вода доходила до шиї, а доводилося ж іще тримати поручника.

— Виходимо в очереті, на піску сліди видно буде, — згадав я корисні поради слідопитів із графових журналів. Подумав, що він же так чекав війни, щоб написати про неї роман, а зараз сидить десь у штабі, вигадує щось. А якби у пеклі війни побував, то одразу б перехотів писати.

Ми вилізли на берег очеретом, вилили воду з чобіт, лізли якимись кущами, нарешті почався ліс. Пройшли ще трохи і зупинилися на краю невеличкої галявини.

— Зараз подивлюся, що тут навколо, — прошепотів Бобров і зник у темряві. За деякий час повернувся. — Все спокійно.

Позаду, на полі, стрілянина вщухла. Я пішов до берега в надії, що, може, ще хтось із наших вийде, але нікого. У Боброва була мапа, він знав, куди біг, а всі інші тікали абикуди.

— Братці, здавайтеся, братці! — зненацька почувся наляканий голос. Хтось кричав по-великоруськи. — Німці нашого брата не зобиджають! Годують тричі на день! Одяг новий видали! Братці, здавайтеся, бо наші далеко втекли! А у німця сила! Здавайтеся, братці!

Пролунав постріл. У відповідь багато пострілів. Я ще почекав, голос знову закликав здаватися.

— Виходьте до багаття! Хто вийде, тому життя залишать, а інших удень перестріляють! Наші далеко! Здавайтеся, братці! Німці хліб дають і чай з цукром!

— А ти сам звідки? — спитали з темряви.

— Я — Васька Зубов, із третього батальйону, нас у селі розтрощили. Офіцери в бою загинули, ми відступали, а там німці з усіх боків. Хто стріляти почав, того вбили, а інших узяли у полон. Тут не страшно! Годують, обіцяють дозволити листи додому писати! Братці, здавайтеся, бо німців сила-силенна! І гармати в них, і кулемети, аероплани, панцерники! А в нас у батальйоні була батарея, так снаряди скінчилися, то били нас, наче малих дітей! Здавайтеся, хлопці, не бійтеся! Виходьте до багаття, складайте зброю!

Багаття за деревами видно не було, як і не було видно, чи хтось туди пішов. Я повернувся до лісу. Знайшов Боброва, який уже уклав поручника і палив у кулаку цигарку. Розповів про те, що бачив і чув.

— Ох і німці, диви, як усе організували! — зітхнув він. — Нехай хлопці здаються. Без мапи їм звідси не вибратися. Та й нам із мапою ще невідомо, чи вдасться. Далеко до фронту, канонаду ледь чути. Це, може, п’ятдесят кілометрів, а може, і більше.

— Поручник поранений.

— Контужений, нічого страшного. Якщо дотягнемо, то виживе. Ну що, відпочили, треба іти.

— Куди? — здивувався я.

— Вперед, Іване Карповичу. Тепер ми тільки вночі ходити будемо, бо вдень нас німці побачать.

— Але звідки знаєте, куди іти?

— У мене мапа, компас, ліхтарик є. Не заблукаємо, Іване Карповичу.

Так і пішли ми. До самого ранку не зупинялися. Поручника тягнули по черзі. Добре, що був комплекції помірної, навіть трохи дрібненький, хоч про офіцерів такого казати не можна, бо офіцер хоч тобі й у пупок дихає, а вищий на дві голови через звання. Ну, звання спину не гнуть, воно хоч і генерала нести можна, аби тільки не дебелий. А то був у нас у Туркестані генерал, такий, що не всякий кінь його витримував, та й ті, хто на коліна не падав, ледь носили генеральське тіло. А якось генерал із’їв ціле теля, в глині запечене, яке піднесли вдячні тубільці, й від того занедужав. Лікарі подивилися і сказали, що треба до Ташкента везти на операцію. Прислали десяток солдатів, зробили ноші для генерала, перекотили його. Потім узялися солдати, підняти підняли, але тут-таки поставили, бо у трьох пупки розв’язалися, у двох у хребті щось стрельнуло, а один штани зіпсував. Ось такий був генерал! Дякувати богові, згодом випорожнився добряче і одужав, не треба було везти кудись.

Тому Свенцицького я хвалив за те, що кендюх не виростив, який би мені тягати довелося. А лаяв його за впертість — замість того, аби одразу відступити, вирішив у героя погратися. Скільки народу погубив, так ще й тягни його. Сміливця.

Коли світати почало, зупинилися ми в якомусь гайку. Сховалися у кущах, зав’язали поручнику рот, щоб, бува, не застогнав, попадали відпочити.

— Засинайте, Іване Карповичу, а я почергую, — сказав Бобров. Якийсь він двожильний був.

Я заснув, прокинувся від того, що ніс запах смачний дражнить. Дивлюсь, а це Бобров кукурудзу на вугіллі смажить.

— Не почують німці?

— Та наче немає їх поблизу. І далеко ж ми пішли. Зараз снідатимемо. Там у жаринах картопля ще печеться.

— Ну ви даєте! — тільки здивувався я, бо поважав людей метких.

— Оце б іще солі для смаку, — зітхнув Бобров.

— Є сіль, — дістав хустинку, в яку вона замотана була.

— Де взяли?

— А ще як на пагорбі сидів, зрозумів, що світить мандрівка на вільних харчах. Сіль у такому випадку знадобиться.

— От що значить найкращий сищик імперії! Все передбачив!